Глава 3

Декілька хвилин ми просто стояли і дивились один на одного... Мене лякав і вабив його погляд одночасно. Знаєте, це той випадок, коли аж сироти лишаються на шкірі. Дивиться так, наче я... Нормальна. Ні, він звісно так і думає, адже не знає про мій величезний скелет у шафі, та всеодно. Ніби в душу заглядає, і від цього ще більш моторошно.

- Ох, ви вже встигли познайомитись. Так, Лею? - подруга безтактно мені підморгує, від чого мені хочеться просто крізь землю провалитись. Знає ж, що мій випадок не просто особливий, а один на мільйон. Ця розмова чиста випадковість, я впевнена.

- Так вийшло, - стараюсь триматись, але дивне відчуття не покидає мене. Треба розібратись, що ж тут коїться насправді. Хто він такий, чорт побери?

- Лея дуже мила. Дивно, що раніше ми не зустрічались з нею, - Стефан не зводить з мене очей, і не одна я це помічаю. Подруга легенько штовфає мене у бік і щось бурмоче, та я розібрати не в силах. Так само, як і не можу відвести погляд від цих блакитних очей, в яких, здається, можна потонути.

- Нічого дивного, це ж все-таки столиця, хлопче, - відповідає подруга. Якщо бути відвертою, то до Києва ми приїхали не дуже й то давно. Минуло менше року, тому я ще не звикла до міста. Через постійні переїзди я намагаюсь не дуже звикати, бо прощатись, як виявляється, дуже боляче.

- Так, це звісно все дуже круто, але я теж би хотів познайомитись з найкращою подругою моєї дами серця, - звертається високий блондин, що весь час стояв поруч.

- Адам, так? - запитую, на що отримую легкий кивок і широку посмішку. - Дуже приємно, Діна всі вуха про тебе прожужала мені. Я Лея, - протягую хлопцеві долоню, як дружній жест на знайомство.

Хлопець впевнено торкається руки, а Діна в цей час уважно за нами спостерігає. Вона виглядає такою щасливою. І я дуже рада за неї.

- З днем народження. Вибач, що без подарунку. Якби ж Діна раніше повідомила про святкування, я б щось придбала, - винувато посміхаюсь.

- Нічого, головне компанія. Дякую за привітання, - хлопець відповідає і дарує широку та щиру посмішку. Він здається дуже відкритим та дружелюбним. А от друг його виглядає, наче справжнісінький ловелас. Знає. як змусити дівчину засоромитись.

- Може присядимо? - запитує Стефан, і, не дочекавшись відповіді, прямує у бік невеличкого дивана. Нам нічого не лишається, як піти за ним. Хлопці розміщуються по бокам, а ми з Діною сідаємо всередині. Не дивно, що з однієї сторони від мене сидить Стефан і просто пожирає мене поглядом.

- Ти хочеш щось запитати? - серйозно звертаюсь до хлопця на що отримую легкий, але такий заразний, сміх.

- Чому ти така серйозна? Я просто насолоджуюсь красою. Не знав, що це заборонено, - схиляє голову на бік. Цей жест мені здається дуже милим, і тому я не в силі приховати посмішку.

- Не звикла бувати на таких дійствах. Занадто... - намагаюсь вибрати влучне слово, але поруч з ним все вилітає з голови. - Просто занадто для мене, - сором'язливо посміхаюсь, адже прекрасно розумію, що у мене на лобі написано, що цей хлопець мене чимось зачепив. Та я навіть два слова до купи нормально зліпити не можу. Може скористатись закляттям "впевненості"? Божечки, поможи. Не дай впасти обличчям в багнюку. Вкотре...

- Розумію, тоді можливо прогуляємось? Ту звісно весело, але думаю ми з тобою можем непогано і двоє розважитись, - запитує хлопець, а в мене просто мороз по шкірі. Посмішка відразу зникає, адже ці слова змушуються дещо згадати. Ця фраза змушує згадати... 

Згадати день, коли я вперше звернулась до своїх сил по допомогу. День, коли я зрозуміла, що якщо у мене є щось надзвичайне, то це можна використовувати, адже до того моменту я намагалась не робити цього перед людьми. Та, нажаль, життя воно таке. Яке саме? Колюче. Воно ламає навіть самих сильних.

Воно зламало відьму!

***

Далекий 1994 рік

Лихі дев'яності, так? Період, коли життя здавалось казкою для тих, хто звик жити у багатстві, але завжди всього добивався силою. І важкі часи для простих людей, і для мене. Мені було страшно ходити по вечорам самій, адже безлад, що коївся на вулицях, лякав до мурашок. Навіть сила не додавала впевненості та сміливості.

І саме в цей час я зустріла одного чоловіка. Він здався мені дуже сильним. Я не відчувала до нього примхи, ні, але я була впевнена, що він захистить мене. Шкода, що я помилилась. За щоденними прогулянками та розмовами ховався звір, який готувався скинути овечу шкуру. Найбільше мене злить те, що я, як відьма чорт би його побрав, не зуміла розпізнати істинні наміри того нелюда.

Він продав мене на одному з влаштованих аукціонів. Як непотріб продають на блошинному ринку. Наче річ.Навіть думати не хочу для чого цей аукціон проводився та з якою метою. Або ж про те, нащо я здалась дорослим чоловікам. Та коли мене "прийшли забирати", як річ, повторюсь, я показала їм всю силу відьмінського гніву. Моя лють відбивалась у їх очах відблисками вогню. Вони боялись, благали про допомогу. Дорослі чоловіки ридали, і мене це забавляло. Тоді я вперше відчула цей смак... Влада над іншими! Мені це так сподобалось, але коли я зрозуміла, що накоїла було вже надто пізно. Чи жалкую я про скоєне? Ні каплі. Світ позбавився декількох негідних букашок. Якби не я, то хто б це зробив? Це тепер кожен в праві постояти за себе і відстояти свою позицію, і то не завжди. В той час такого не було. Маєш зброю та владу - ти Бог.

Я досі пам'ятаю, як спочатку бігла. Так швидко, як ніколи. Чоловік запропонував розважитись, але хто ж знав, що у нас з ним зовсім різні поняття розваг. Та нічого, я показала йому де раки зимують.

***

- Все добре? Ти зблідла, - тихо запитує Стефан і торкається моєї щоки. Цей жест надто відвертий для мене, тому я його відштовхую.

- Гаразд, але мені час додому. Погано почуваю себе - тихо бурмочу, а після різко зриваюсь і лечу у бік виходу. Чорт, а Діна? Зупиняюсь і шукаю в натовпі знайоме обличчя, і коли бачу її в обіймах Адама, на тому ж диванчику, видихаю. Чомусь я спокійна за неї, коли цей хлопець поруч.