Глава 2

Не дивлячись на своє, м'яко кажучи, непросте становище я дуже полюбляла читати книги про надзвичайне. Мене забавляло те, якими відьм уявляли. Чому, якщо щось надприродне, то воно відразу має бути потворним? Будиночок на курячих лапках... Серйозно? Та це ж смішно до сліз.

Моя родина, чи династія, називайте як хочете, мешкає в справжньому палаці. Це як Білий дім, але для відьом. Та от, до чого я це веду - не довіряйте пліткам та вигадкам. Робіть як я - що бачу, в те й вірю. А то спочатку наслухаються, потім зрозуміють помилку і займають позицію - я не я і хата не моя. Нісенітниця.

В мене було років 70 назад таке. Я здійснила найбільшу помилку у житті - довірилась простому смертному. І що ви гадаєте? Як почув мою правду, то відразу злякався і хотів п'ятами накивати. Я звісно зупинила, але скільки ж сліз було. Ой, людоньки. Здавалось, що в нього хтось помер. Почав розповідати, що він такий весь хороший, аби тільки я його в жабу не перетворювала. Шановний, думаю, якби я хотіла витратити на тебе хоч каплю своєї сили, то створила б щось більш потворніше, аніж малесенька жабка, аби точно відповідало твоїй корисливій та прогнившій душі. От телепень!

Але знаєте, колись комусь дуже пощастить дізнатись всю правду про відьом. Чому? Та бо я маю сміливість вести щоденники. За майже 100 років їх у мене близько 20. Звісно деякі моменти я там бажаю не записувати, аби потім не було насмішок, що відьми інколи такі дурні.

***

- Леє, я вже готова. Довго тебе чекати? -  з такими криками у мою кімнату залітає подруга. Дарма я на неї глянула, вона ж практично гола! Єдине, що більш-менш закриває її тіло так це взуття! Жах. Я звісно теж ніколи скромницею не була, але це навіть для мене перебір.

- Ти куди зібралась? На пляж чи що? - запитально підіймаю брову і Діна заходиться сміхом. Ну так, коли я злюсь, то стаю схожа на миле мавпеня, саме так подруга і каже.

- А ти куди зібралась? На службу в монастир? Що це за паранджа на тобі. Все треба робити самій, - після цих слів подруга зникає в своїй кімнаті. Так, вона живе з нами хоч вже не відьма. Дуже ми звикли одна до одної, і після довгих вмовлянь наша мати, тобто найстарша відьма, змилостивилась. Проходить декілька хвилин і Діна знову влітає, як вихор, в мою кімнату.

- Ух, ледве донесла. Все-таки ще не можу звикнутись з простим життям, - бурмоче подруга, а я їй заздрю. Взагалі я намагаюсь якомога менше використовувати свою силу в повсякденному житті. Хочу якнайбільше приблизити свою реальність до людської. Чи вдається? Інколи. 

- Я не одягатиму твої купальники, навіть не мрій, - бурчу до подруги, хоча розумію, що це все даремний номер. Їй байдуже!

- Я тебе почула з першого разу, не треба повторювати. Я підготувала тобі плаття, воно неймовірне, - захоплено відповідає подруга і простягає мені пакунок. - Це мав бути подарунок на день народження, але думаю ти не проти, що я подарую тобі його трішки раніше.

Дістаю плаття і у мене зникає дар мови. Воно і справді неймовірне. Дивно, що подруга придбала саме його, адже це зовсім не схоже на неї. Швиденько одягаю і стаю перед дзеркалом. Ніжно блакитний колір так пасує до мого рудого волосся! Подруга відповідає з таким же захопленням і береться за моє волосся. За декілька хвилин легенькі пасма спадають на мої плечі. Виглядаю так гарно, як ніколи. Ніби звичайна дівчина! Це зачаровує.

30 хвилин і ось ми уже вирушаємо на те саме дійство, про яке мені моя люба подруга прожужала всі вуха. Надіюсь я буду не менш вражена, аніж вона. Не хочу просто просидіти там дурно.

 Заходячи в будинок в голову відразу врізається надто гучна музика, мені тут некомфортно. Напевне все-таки вік дає про себе знати. Ех, застара я вже, ЗАСТАРА!

- Леєєєєє, - кричить на вуху Діна і тягне мене прямо у натовп. Триндець, я ледь не оглохла, - там Адам, давай швидше переставляй свої ноги, -подруга починає злитись і кидає в мій бік погляд, який не несе нічого хорошого. Треба її послухати, я хоч і відьма, та на ній мої викрутаси не спрацюють - вона все знає!

- Ти збожеволіла? Та я ж зараз поцілую паркет, - бурчу, але продовжую летіти за подругою.

Вона ігнорує моє запитання, адже знає, що божевільна. Минає хвилина і ось Діна вже пристрасно вітається з предметом свого захоплення, а я стою наче у воду опущена. Що я взагалі тут забула? Ну не моє це, відразу видно .що живу століття і мене не здивувати. Дещо дивне починає відбуватись навкруги, що змушує мене занепокоїтись. Раптом люди біля мене замирають, все стає ніби в повільній зйомці, і це насторожує. Підіймаю погляд в пошуках відповіді на запитання, але виявляється відповідь стоїть навпроти мене. Якийсь хлопчина просто пропалює в мені діру, від цього погляду я відчуваю себе топлес. Що коїться???

- Привіт, лисичко, - вітається незнайомець, роблячи акцент на моєму волоссі. - Вперше бачу тебе в компанії Діни. Подруги? 

- Саме так. Такого роду зустрічі далеко не моя стихія. Надто шумно, - відповідаю, а хлопець робить крок назустріч.

- Цікаво, - він проводить рукою по своєму волоссі, і цей жест викликає тремтіння. Щось ламаєтся в мені, але як? - Я Стефан. Відповім відразу на рахунок імені - в честь дідуся, він поляк.

- Нічого дивного, дуже гарне ім'я, воно тобі личить, - впевнено відповідаю, а потім мене ніби перетрушує. Я вперше розмовляю з особою чоловічої статі дійсно, як з хлопцем. Мені завжди було начхати, то що ж відбувається зараз? Ніби хтось грає мною, хтось смикає за ниточки, а я просто рухаюсь. - Я - Лея, і якщо ми почали з походження імен, то я потомок євреїв.

- Давно я не зустрічав такої краси дівчат, - тихо промовляє хлопець, повністю відходячи від нашої теми - знайомство. Його погляд змушує тіло вкритись мурашками. За всі свої десятиліття я вперше відчуваю таке тремтіння. Ці сироти лякають, але цікавість перемагає здоровий глузд. Але як, і чому це відбувається?

- Не задивляйся так, а то ще зачарую, - промовляю та посміхаюсь. Чомусь мені стало лячно, адже те, що відбувається дуже дивне. Та слова, що вилітають з мого рота, ніби живуть своїм життям - їм байдуже.