Чи врятує краса світ?
(Олена Гешко)
1. Травневий теплий вечір добігав свого логічного завершення. Сонечко вже майже закотилося за обрій і тільки десь там далеко поміж будівлями виднілися заграви у всіх відтінках червоного, підсвічуючи поодинокі хмаринки і цим самим вимальовуючи чудернацькі візерунки на стрімко темніючому небі. Вже й місяць-молодик вигулькнув на небосхилі, збираючи своє слухняне стадо зірочок, а вони все ще сиділи на терасі старого кафе-бару й розмовляли. Адже пройшло стільки літ після їхньої останньої зустрічі й так багато чого хотілося розповісти один одному.
***
Майже тридцять літ проминуло від дня їхнього знайомства. І хоч пройшло стільки часу, Степан цей день запам’ятав до найменших дрібниць. Це був звичайний осінній день. Зранку було холодно, щедрими росами покрита земля видавалася аж сивуватою під навскісним промінням вранішнього сонця. Хлопчик уже сам ходив до школи, хоча був ще тільки у першому класі. Та школа була недалеко від їхнього дому – на сусідній вулиці, а Степанкові батьки працювали зранку до вечора, тож водити хлопчину просто не було кому. Звичайно, перший тиждень його водила бабуся, яка спеціально приїхала до них з сусіднього села. Та в бабусі своє господарство, сад, город – тож вона не могла довше затримуватися в гостях. І полегшено зітхнула, коли одного разу, прийшовши зі школи з сусідським Петриком раніше, ніж звичайно (у них, бачте, учитель фізкультури поїхав на якісь змагання і з останнього уроку дітей відпустили додому) Степанко заявив, що він уже дорослий і до школи теж ходитиме сам, без бабусі.
Того дня все було як завжди. Побродивши трохи росяною травою на набережный, що йому дуже подобалося, хлопчик прийшов до школи. Незабаром всі «першачки» зібралися в класі й готувалися до уроку. Раптом двері класу відкрилися й діти притихли, побачивши директора. Ігор Вікторович тримав за руку хлоп’я.
- Доброго дня, Алло Миколаївно! Доброго дня, діти! Ось вам новачка привів! Приймайте до вашого дружнього колективу. – сказав директор, підвів хлопчика до вчительки і вийшов з класу.
Всі зацікавлено розглядали новенького. Він був середнього зросту, зі світлим волоссям та великими голубими очима. За плечима у хлопчика був ранець, а в руках він тримав курточку.
- Як тебе звати? – звернулася до хлопчика Алла Миколаївна.
- Максим, - стиха промовив хлопчик, і, звівши погляд на приємне усміхнене обличчя вчительки, мовив голосніше: - Максим Степовий.
- Чудово, Максиме. Сідай-но біля Степанка. Марійка поки хворіє і місце вільне. А там – побачимо…
Ось так у Степанка замість сусідської дівчинки Марійки, з якою він бавився разом відколи себе пам’ятає, з’явився новий сусід по парті і, як виявилося згодом, вірний друг на все життя.
Уроки йшли своїм порядком, та весь той день Степанко був занятий тим, що знайомив Максима з класом, школою та всім навкруг. Як виявилося, Максим з мамою приїхали зі столиці і житимуть у бабусі на сусідній від Степанкової вулиці. Тож і додому хлопчики йшли разом, хоча за Максимом і прийшла мама.
Багато чого було між хлопцями за роки навчання в школі, та все ж таки дружба з часом тільки міцнішала. Ще в молодших класах мама віддала Максима в музичну школу (щоб був музикантом, як його тато). І хоча Максим тата не пам’ятає, та займатися музикою йому подобалося. Степанко також за компанію пішов з Максимом вчитися до музичної школи. Тільки Максим вчився грати на піаніно, а Степанко – на гітарі. Потім хлопці разом вчилися в музучилищі, пізніше – у ВУЗі. І тільки після ВУЗу їх шляхи розійшлися. У Максима, нарешті, віднайшовся тато і забрав його до себе у столицю, а Степан залишився в рідному місті: влаштувався викладачем у музичній школі.
І ось сьогодні, через багато років, Максим приїхав до важкохворої мами і, звичайно ж, в перший же вечір давні друзі зустрілися. Весь цей час вони підтримували зв’язок по телефону та інтернету, але хіба ж все скажеш в слухавку? Тож поговорити було про що. І, хоча ще не все було сказано, та Степан попрощався з товаришем і заспішив додому – там його чекали дружина і донечка.
2. Василько сидів на вулиці вже досить довго, тому добряче замерз. До матері знову зайшли друзі й розпочали свій звичний алкогольний банкет зі всіма сварками, бійками та розборами стосунків. Тому хлопчик, накинувши на плечі курточку, непомітно вислизнув з дому. Як добре йому було влітку в селі у бабусі! Згадував, як допомагав бабусі на городі, виганяв з сусідськими хлопчаками корову в поле, ходив з друзями на річку… А ще бабуся завжди готувала смачнющі обіди й пекла пиріжки, яких він міг наїстися досхочу. Не те, що мама – навіть обід не щодня готує… Пам’ятає, як бабуся просила маму, щоб та залишила його, Василька, в селі й перевела до сільської школи. Та мама відмовилася, мотивуючи це тим, що хоче сама дбати про свого сина. Насправді ж вона отримувала на нього якусь мізерну допомогу від держави, як мати-одиначка, й не хотіла втрачати ці гроші. Інакше за що вона б жила?
Хлопчик струснув головою, щоб відкинути сумні думки й озирнувся довкола, шукаючи поглядом на що б переключитися. Он іде чоловік з підлітком, обоє з гітарами, про щось жваво розмовляють. Йому враз так захотілося опинитися на місці того хлопця, відчути інше життя! Аж сльози виступили на очах.
Раптом, порівнявшись з ним, чоловік привітався:
- Привіт! Ти чого тут сидиш на холоді? – і, помітивши сльози в очах хлопчика, додав: - Тебе хтось образив?
#2723 в Молодіжна проза
#1114 в Підліткова проза
входить до збірки час героїв, підлітки та вчитель, людина і суспільство
Відредаговано: 01.06.2020