Розділ 20

  Молодик здивовано вивчає її мутними очима. Не забирає руки.

̶  Валь... Чому ти це робиш? Не треба мене жаліти. — глухо запитав.

̶  Облиш, яке жаліти? Корнію, я... Я просто хочу бути тобі другом. Прошу, залишся. Лягай спати в вітальні. Ти випив, не йди нікуди. — чоловік ледь всміхнувся.

̶  Другом? Валь... Я не хочу просто дружити з тобою, ти знаєш. — дівчина почервоніла, відпустила його руку. Схилила очі додолу. — І спати у вітальні не хочу.

̶  Знаю... — прошепотіла, борючись з сором’язливістю.

̶  Не боїшся залишати п’яного бандита в себе в хаті? — з іронією запитав.

̶  Боюся. — тихо відповіла. А тоді продовжила:

̶   Але, ще більше боюся, що з тобою станеться якась біда. — або ти п’яний комусь лихо зробиш, хотілося додати. Але замовкла. Ця щира фраза ввела чоловіка в ступор. Дивиться на таку бажану і недоступну красуню, не вірить своїм вухам.

̶  Тобі небайдуже? — запитав, хоч це вже й так очевидно. Дівчина ще густіше почервоніла. Заперечно крутнула головою.

  Тоді щось, наче перемкнулося у свідомості Корнія. Так давно він не відчував такого. Мабуть, ніколи. Ця дівчинка... Вона незвичайна. Навіть п’яному видно. Відчувається, що їй справді небайдуже. Хоч тремтить, як зайченя під кущем, але просить залишитися. Не може інакше. Це в неї в крові. Людяність, доброта, саможертовність.

  В ту мить зрозумів, що недаремно відкрив їй серце. Відчував, що саме їй можна розповісти те, що майже нікому не наважувався. Валя та дівчина, якій можна довіряти. Стало соромно за себе. Чого так сердився?

  Так, вона не може повністю зрозуміти, як це жити без любові, почуватися непотрібним, але настільки чутлива і щира, що це все компенсовує. Саме вона може стати тим порятунком, якого він так потребує, хоч і не визнає цього вголос.

  Якийсь час дивився на красуню. Її щічки почервоніли. Стала ще привабливіша. Звісно ж, він не може зараз піти від неї. Але й залишитися... Як? Як тримати в руках своє бажання, що вибухає, як динаміт, коли тільки вона поряд? Коли відчуває її тонкий аромат, бачить цю струнку фігурку, рожеву посмішку. А торкатися до неї, то взагалі... Як не скривдити це ласкаве створіння?

  І... Для чого їй такий, як він? Ходячий вулкан, з яким ніколи не знатиме спокою. Суцільна проблема з купою емоційних ран і комплексів. Грубий, неотесаний мужик, що не тямить, як поводитися з такою дівчиною. Хіба варто далі добиватися її любові? А, якщо й доб’ється? Що він може дати взамін? Гроші? Вона їх не хоче. А ще? Захист? Теж під сумнівом. Хтозна, чи вдасться витягти її сестру з того єгипетського притону і, взагалі...

̶  Гаразд... Я... — ніяково всміхнувся. — Я... Залишуся, але... Піду ляжу. А ти, не йди нікуди сама, чуєш? Або Янові подзвони, або будь вдома. Мало чого... Лісний... Сердитий на нас за свого прихвостня. Може послати ще когось. Тож...

̶  Добре. — дівчина зраділа, що ситуація, здається, налагоджується. Чоловік заспокоївся. Підійшла до нього, взяла під руку і повела в кімнату, де спав уже кілька ночей. Арсен хмикнув, засміявся.

̶  Ой, мала... Оце ти попала... — протягнув жартома. Валя запитально глянула.

̶  Що? Тільки не кажи, що будеш нечемний. Не змушуй мене жаліти, що пустила тебе в дім. Лягай спати. — з легкою посмішкою промовила. Хлопець прицмокнув. Важко зітхнув. Хлюпнувся на диван. Втомлено каже:

̶  Гаразд... Вмовила, буду чемний. Але... Краще йди з кімнати. Я, коли п’яний, роблюся дуже прилипучий. Самовладання... Знаєш... Щоб потім не нарікала... — дивиться на красуню, як кіт на мишу, облизався. В п’яних очах скачуть такі іскорки, що й тупому зрозуміло, про що думає зараз цей молодик.

̶  Йду, нечемното, йду. А ти будь тут. — захихотіла, показала язика і втекла. Чоловік підняв голову, засміявся. Важко зітхнув, а тоді впав на диван. Спробував заснути.

  Валя з полегшенням видихнула, покинувши ту кімнату з гостем. Пішла на кухню, швидко там усе прибрала, заховала алкоголь. Провітрила. А тоді подзвонила до Алі.