Розділ 19

  Зайшла у будинок, побачила, що шкіряні черевики Корнія стоять в коридорі. «Друг» вдома. Вже трохи почала звикати, що він є у її житті. Та, чомусь, не поїхав сьогодні з нею на роботу, як минулі дні, відпустив з Аліною. Вона зустрілася з клієнткою і вирішила заскочити додому на трошки, дещо взяти. Потім в офіс.

  Валя спокійно роззулася, пройшла до ванної. Помила руки і заглянула до кімнати. Нікого. Дивно... В спальні теж немає. Пішла на кухню. Ого!

  Тут так пропахло алкоголем, що можна оп’яніти від одного подиху. На столі, як в барі: велика, напівпорожня пляшка дорогого віскі, широка восьмигранна склянка, тарілочка з кубиками льоду. Поряд стоїть нехитра закуска — сиров'ялена ковбаса, хліб, найпікантніша гірчиця, яку тільки можна купити. Сир косичка, який не різали, а рвали, очевидно. У Валерії аж рот відкрився.

  Заклякла при вході, побачивши за тим столом явно нетверезого молодика. Обличчя Корнія розчервонілося, темна чуприна скуйовджена. Підпер голову великим кулаком. Очі заплющені, покручує в руці майже повну склянку, у яку зазирають промінчики ранкового сонця. Стало страшно. Тільки почала розслаблятися в його присутності, як знову починається...

  Валя кілька разів мала неприємності з п’яними на весіллях, після того старається триматися від них подалі. А такий, як Корній, це взагалі... Він і тверезий непередбачуваний. Хтозна, що в тій голові твориться. А, якщо додати добрячу порцію алкоголю... Х-у-у-х...

   Ледве опанувала себе, бо ноги не хотіли слухатися і зробила крок з кухні. Несподівано різкий чоловічий бас голосно скомандував:

̶ Стояти! — дівчина закам’яніла. Розгубилася. Кінцівки трусяться, серце розійшлося, як батогом вдарене.

̶  Сідай біля мене. — трохи спокійніше сказав. Це вже менше нагадувало наказ військового командира, але й на прохання не дуже схоже. Валя простояла ще хвильку. Тоді обернулася передом до чоловіка.

̶  Може... Пізніше поговоримо? — несміливо запитала. Стоїть, тремтить.

̶  Сідай. — ще тихіше промовив. А тоді додав:

̶  Прошу, Валь... — підняв на дівчину затуманений погляд. Вона глибоко зітхнула, але таки послухалася. В нього такий нещасний вигляд. Серце стискається. Сіла за стіл навпроти Корнія.

̶ Щось сталося? — наважилася почати розмову, коли мовчанка почала затягуватися. Молодик, наче дивиться на неї, але так, ніби не бачить. Знову заплющив очі, поставив склянку на столі. Покуйовдив волосся двома руками. А потім нарешті свідоміше поглянув на дівчину і глухо відповів:

̶  Сьогодні річниця смерті мого батька.

̶  А-а-а... Зрозуміло... Співчуваю... — трохи розгублено відповіла дівчина.

̶  Нічого тобі не зрозуміло! — різко відказав. Знову відпив зі склянки, голосно поставив її на стіл. Взяв великий ніж, що лежав поряд, почав різати ковбасу.

̶  Чого він такий тупий?.. — сердито пробурчав сам до себе. Відклав кухонний інструмент вбік. Витяг з кишені штанів свого. Натиснув на рукоятку, звідти вискочив невеликий, гострий як бритва ножик. Такий сяючий, як дзеркало. Валя з жахом викотила очі. Мало під табуретку не полізла. Чоловік відрізав кільце ковбаси, закусив. Валерія ще більше знітилася. Що йому казати? Якийсь сердитий. Запитала:

̶  Можливо... То... Розкажи. Ти був на могилі?

̶  Ні! — ще гірше розсердився. Кинув ножик на стіл. Дівчина пожаліла, що обізвалася. Що такого? Люди ж так роблять, їздять на могили близьких, щоб поглянути, чи все там нормально, принести квіти, позгадувати щось про близьку людину  і таке інше... Далі Корній ще більше ошелешив Валю:

̶  Я ніколи не їжджу на його могилу! Навіть на похороні не був! Просто напиваюся в той день, як свиня! — у дівчини аж мороз пішов по тілу від цього різкого, бездушного тону голосу. Охопила себе руками. Захотілося сховатися. Мовчить. Не наважується ще щось казати і тікати теж страшно. Сказав же сидіти.

   На якихось кілька хвилин запанувала мовчанка. Здавалося, вона безкінечна. Потім Корній допив віскі, налив собі ще, згріб в жменю кілька кубиків льоду, кинув у склянку. Запитав:

̶  Будеш? — показує на віски. Налякана співрозмовниця заперечно крутнула головою. Він зітхнув. Надпив сам. А тоді заговорив уже м’якше.

̶  Валь... Ти... Не бійся. Я... — дивиться на неї, як побитий собака. — Думаєш, я безсердечний? — дівчина розгублено знизала плечима.

̶  Не знаю... — чоловік кивнув. Видихнув.

̶ Ти... Головне не бійся. Добре? — його мова сповільнена, нетвереза, але ці слова додали Валі сміливості. Здається, він трохи заспокоївся. Промовила лагідно:

̶  Якщо хочеш щось розказати, я послухаю. Будь ласка... — і потягнулася холодною долонею до руки Корнія. Чомусь здалося, що так вона заспокоїть його і тоді сама буде в більшій безпеці.

  Чоловік поривчасто схопив її долоню, а тоді ще й другу, яка лежала на столі. Сховав у своїх великих гарячих руках. Підніс до уст, поцілував, дивиться в очі. Валя зніяковіла. Серце ще більше пришвидшилося. Чи не зробила вона гірше? А, як він почне зараз чіплятися? Самі в хаті. Якщо йому зайде в голову втішитися жіночою ласкою, то навряд, чи дасть їй втекти. От, халепа...

̶  Корнію... Будь ласка... — затнулася. Не знає, що казати далі. Здоровань зітхнув. Опустив свої долоні з Валиними на стіл. Ледь всміхнувся.