Розділ 12

  Наступного ранку в кабінет Пашевського, мало не вибивши двері, залетів Корнієвич. Побачив, що Ян сам і одразу сказав:

̶  Слухай, є справа! Треба пробити один номер. Можеш знайти ім’я того, хто дзвонив вчора? — детектив трохи здивовано витріщився.

̶  І тобі привіт. Що за поспіх? Щось сталося?

̶  Потім розкажу. То, можеш, чи ні? — Ян відхилився на спинку високого крісла. Крутнувся.

̶  Я, ні. Але знаю, хто може. До тебе хтось дзвонив?

̶  Ні, до Валі. — відповів. Ян загадково посміхнувся, підняв брови.

̶  О-о-о... Цікаво... Розказуй. Що там у вас?

̶  Та, нічого в нас. А, от в неї, схоже, проблеми. — скривився Корній.

̶  З чого ти взяв? — як завжди, не поспішаючи панікувати, запитав Ян. Друг зам’явся, не хотів розповідати, та довелося. Трохи ніяково зізнався:

̶  Підслухав вчора. До неї подзвонив який тип і явно дуже налякав. Десь після дев’ятої вечора.

̶  Ого. То треба глянути. А, чого вона мені нічого не каже?

̶  Та... Може, ще скаже. Але то неважливо. Пробий зараз той номер. Мені цікаво, що там. Підозрюю, що пов’язано з її сестрою.

  Ян подзвонив до знайомого, який невдовзі прислав повну роздруківку всіх вхідних і вихідних дзвінків Валерії Климової за останній тиждень. Пашевський видрукував дві копії і друзі посідали на дивані розбиратися.

̶  От, гад... Ім’я не визначилося. Оцей, мабуть, він. З якогось дивного номера. З закордону, чи що? — сердито проказав Корній.

̶  Можливо... Код явно не наш. Ще пошукаємо. А от це теж цікаво. Бачив, скільки в неї дзвінків від Дениса якогось і до нього?

̶  Ага... — скривився Корнієвич. Халепа... В неї явно щось є з тим мужиком. — Мабуть, її кавалер, «висять» часто на телефоні. Але більше він дзвонить.

̶  Так. — Ян хитро всміхнувся. — То, що ти робив біля неї вчора? Вони ж Аліною на роботі були, в ресторані. Ти туди їздив?

̶  Угу... — буркнув. Не хотілося більше нічого розповідати. Так і стоять в вухах ті її слова, щоб не ліз більше до неї.

  Як би не так... Та зустріч тільки підсилила бажання бути з цією дівчиною. Так захотілося потанцювати з нею в тому залі. Просто непереборно. Ледве стримав себе, щоб правдами неправдами не затягнути ту лялечку на танець. Ця красуня просто магніт, як ззовні, так і в поведінці. Хоч це зовсім нова задача, ніколи не ставив собі цілей підкорити таку «вершину», як казав Ян, але відмовитися? Ні! Хай не мріє. Принаймні, не так швидко. І не тоді, коли вона в небезпеці.

̶  Та ти, бачу, не на жарт загорівся. — радо промовив детектив, не відриваючи погляду від монітора. Шукає в комп’ютері ще якусь інформацію про той номер.

̶  Та-а... Не знаю. Побачимо. — відмахнувся Арсен. Тоді в нього задзвонив телефон. Глянув, професор Вінтер. Ох...

  Вийшов з кабінету, почав розмовляти.

̶  Ти, де пропав, сину? Інна каже, що ти дуже негарно розмовляв з нею. Що таке? Що з тобою коїться? Нюхом чую, ти щось задумав. — повчальним тоном заговорив дядько. Корнієвич важко зітхнув. Здивувався, раніше подобалося, коли старий називав його сином, а зараз... Вже дратує. Чого б це?

̶  Зі мною все нормально. Я ж сказав вам, що не хочу більше працювати з вами. Набридло.

̶  Працювати?! Так ти називаєш нашу багаторічну дружбу? Ти ж мені, як син! Скільки всього пройшли разом, а ти кажеш так, ніби звільняєшся від поганого шефа! Це занадто! І про Інночку не думаєш. Знаєш, як вона переживає?

̶  Професоре, я не відмовляюся від дружби, але не хочу більше... Самі знаєте чого... А Інна ваша не пропаде. Охоронців на світі багато. Не я, так інший.

̶  Ох, синку... Щось з тобою сталося після останньої поїздки в Європу. І не подобається мені це. Чим ти там зайнятий? Прилети в Намібію, я тобі та-а-ке маю розказати! В тебе щелепа відвисне, от побачиш! Але, це не по телефону. Кажу тобі, хлопче, нас чекає джекпот. Просто лежить і просить, щоб ми його взяли. Клянуся, жодних проблем не буде. Я вже все продумав. Це в Джибуті.

̶  Що?!

̶  Знаю, в тебе не найкращі спогади про ці місця, але... Воно того варте, повір.

  Корній віддалив телефон від вуха, прикрив долонею і тихо вилаявся. Здалося, що в голові вибухнула граната. Аж в очах помутніло. Оперся спиною об стіну.   Згадалися криваві бої, в яких по дурості брав участь. Громадянська війна. І, чим тільки думав, підписуючись на таке? Та... Тоді зовсім нічого не розумів. Обіцяли шалені виплати. Просто поліз, аби заробити грошей і стати незалежним від батьків. Тікав не знати від кого більше. Від батька, чи від себе.

   Мимоволі кинув оком на свою праву руку, на якій тягнеться великий шрам від ліктя і майже до плеча. Ще кілька в інших місцях на тілі. «Сувеніри» з республіки  Джибуті. Як же хочеться забути все те страхіття, яке бачив тоді, та й сам робив багато такого, про що язик не повертається розповісти комусь. Сам собі огидний. Здається, що то неправда, а лиш кошмарний сон, що й досі часто сниться. Та, коли прокидаєшся в дорогому готелі, легше прийти до тями і заспокоїтися. Гірше, коли таке сниться там, в Африці. Тоді відкриваєш очі, а сон не закінчується, ти далі в тій смертоносній, палючій пустелі, де, аби вижити, люди роблять, буває, немислимі речі.