Розділ 8

 Оперся руками на кермо, поклав на них голову. Не хочеться нікуди їхати, нічого робити. Може, попхатися в якийсь бар, напитися, як свиня, підчепити якусь дівку? Ні... Це нічого не вирішить. Тільки гірше буде. Завтра ще більш огидним стане власне відображення в дзеркалі. Самооцінка впаде ще нижче. Хоча... Яка різниця, коли й так в болоті? Хіба буде вже брудніший, ні є?

  Кому, яке діло до якогось там Арсена Корнієвича, який навіть імені свого не хоче називати, бо ненавидить його всім серцем? Цікаво... Чому Валі назвав? Здивував сам себе. Чомусь, хотілося сказати їй правду. Тільки ж... Що з того, якщо більшість тієї правди така, що не хочеться самому згадувати, не те, що розповідати такій дівчині.

  Та, тепер байдуже. Ніхто й не питатиме більше нічого. Взагалі не захочуть в його бік дивитися. Ні Пашевські, ані та Валя, тим більше.

  Ще трошки просидів. А тоді завів двигун. Вирішив поїхати до сестри. Давненько не був. Хоч там, може, його будуть раді бачити. Причому, не дивлячись на те, хто він і чим займається. Настя знає його справжнього. І хоч не дуже вміє це показувати, але любить. А її малі тим більше. Хоч хтось в цьому божевільному світі, кому він небайдужий.

  Задзвонив телефон. Глянув, скривився. Інка. Тільки її зараз бракувало...

̶  Слухаю. — нехотячи, обізвався. В телефоні почувся веселий жіночий голос, що російською заговорив:

̶  Привіт, красунчику. Ти, де? Ще у Віндгуку? Чи вже збираєшся на батьківщину?

̶  Я вже полетів. — байдуже відповів.

̶  Що?! — здивовано, а навіть невдоволено вигукнула. — Ти полетів і навіть нічого не сказав? Не попрощався?

̶  Так вийшло.

̶  Облиш! Знаю я тебе. Вийшло... Ти сам так вирішив. Коли повернешся? Я вже скучила… — мало не випалив: «А я, ні.», та, чомусь, не сказав так.

̶  Не знаю. — буркнув.

̶  Хей! Корні, що з тобою? Ти мене динамиш, чи це мені здається? Ану кажи!

̶  Інно, слухай... Нема настрою. — видихнув. Примружив очі, відхилив голову на сидінні.

̶  Ой... Мій хороший... — жалісливо проспівала. — То лети до мене, підніму тобі настрій і не тільки...

̶  Не зараз. Маю справи.

̶  Та, ну... Облиш. Прилітай сюди, що ти там робитимеш? Якщо десь є дійсно важливі справи, так це тут, милий мій. Дядько Адам та-а-ке знайшов... Просто бомба! Такого ти ще не бачив! Клянусь. Цяцька на пів мільйона. То-о-бі ціка-а-во? — облесливо заговорила дівчина.

̶  Ну, звісно. Так би й одразу сказала, що є робота, а то, скучила... Як би не так... — сердито проказав.

 ̶  І це теж, чесно-чесно! Приємне з корисним. Ти ж знаєш, як це, Корні. Мій хороший... Прилітай. — продовжила підлещуватися, сюсюкати, як до маленького.

̶  Інно, я ж сказав твоєму дядькові, що більше не хочу грати у ваші ігри! Знайди когось іншого. Набридло, чесне слово!

̶  Корні... — простогнала жалісливо.

̶  Не називай мене так!

̶  А, як тебе називати, коли імені свого не любиш, а прізвище задовге? Облиш, так не можна, залишати друзів на призволяще. Як ми без тебе?

̶  Досить, Інно! Не пропадете. Знайдете іншого придурка, щоб лазив по всяких нетрях, діставав для вас «цяцьки» і охороняв вас.

̶  Корні, не кажи так, ми ж класна команда! Що ти вигадав? Знайшов цікавіше заняття? Розказуй! Чи дівку іншу знайшов?

̶  Яка тобі різниця? Все, давай прощатися, не маю часу. — фиркнув.

̶  Корні, ти не можеш так зі мною! Після всього, що ми пережили разом, от так кидаєш?! Хіба я...

̶  Бувай, Інно. Гарного дня. — перебив її і скинув виклик. Набрав повні легені кисню і видихнув.

̶ Фу-у-х… От, коза... Дістала... — буркнув сам до себе. Кинув телефон на поличку. Розглянувся довкола. Повільно рушив з місця. Поїхав до сестри.

   Ввечері, після роботи, Валя прийшла додому втомлена і без настрою. До неї вибіг Марчик. Радо сміється, стрибає. Показує, якого літака зліпив з повітряного пластиліну.

̶  Валю, Валь! Дивися! Правда, гарний? Я так чекав тебе, щоб показати. Чому ти так довго?

̶  Привіт, мій хороший. Я ж працюю, ти знаєш. А літак, справді... У-у-х! Сила! Молодець! — похвалила, роздивляючись шедевр хлопчика.

̶  Дякую. Зліпимо ще щось?

̶  Ага... Тільки трошки пізніше. Гаразд? Де дідусь з бабусею? — запитала, роззуваючись.

̶  Дідусь в кабінеті. А бабуся в вітальні, натирає свої ніжки, каже, що сильно болять. Але та мазь та-а-ка смердюча... — скривився Марчик, затулив носа.

̶  Зрозуміло. — засміялася. Обійняла малого, цьомкнула в рожеву щічку. Пішли в кімнату до бабусі. Жінка і справді сидить на дивані, натирає щиколотки якоюсь маззю, що «пахне» на цілу хату. Поруч з нею стоїть інвалідний візок.

̶  Привіт, мам. Як ти?

̶  О, Валюсю, ти вже є. Добре. Я... Та... Як завжди... Чудово.

̶  Ага... Бачу... — видихнула дівчина. — А цей парубок чемний був, чи ні? — запитала, показуючи на Марка. Малий хитро скривився, благально дивиться на бабусю, щоб не видала його проколів. Дорослі засміялися. Валя сіла біля матері.