Розділ 3

̶  Корнію! Нарешті! Ти куди пропав? Майже місяць тебе не чути і не видно. Я вже не знав, що думати. Найгірше лізло в голову. — радісно промовив Пашевський, потискаючи другові руку. Той стримано посміхнувся. Оглянув 34-річного чоловіка. Ого! А життя біля милої явно пішло на користь. Ян має значно здоровіший вигляд, ніж тоді. Аж, наче помолодшав.

̶  Та... Довга історія. Їздив знову в Африку. — закрив дверцята свого майже нового Джипа Вранглера. Почали йти до будинку. Домовилися, що Ян забере речі з тієї страшної квартири, де жив, поки переховувався від Грача, і віддасть ключ.

̶  Ого! Знову той професор тягав тебе по якихось нетрях? — запитав Ян.

̶  Ні. Цього разу просто... — Корній замовк на трошки. Зітхнув. — Знаєш...  Треба було залагодити деякі справи.

̶   Добре. Бо я вже боявся, що ти попав в якусь халепу. І того разу не так вдало, як тоді, з Іллею. До речі, як ти? Як рука після тих наших пригод?

̶ Нормально. Заросло, як на собаці. — махнув рукою. Підійшли до старої, занедбаної квартири. Ян відчинив двері ключем, який залишався в нього. Всередині неприємний запах. Застояне повітря, душно. Розглянулися. Пашевський почав збирати в сумку свої нечисленні речі, які тут залишилися. А Корній покрутився по кімнаті. Потім сів на те надувне крісло. Дивиться на друга. Той підняв на нього погляд.

̶  То... Скажи чесно, чия це квартира? Твоя? — чоловік ледь всміхнувся проникливості Яна. Кивнув.

̶  Ага... Як ти здогадався?

̶  Ну... Це нескладно. Коли ми прийшли сюди вперше ти знав такі деталі, про які зазвичай знають тільки мешканці квартири — як краще відкривати вікно, де електричний рубильник, як тут зимою і таке інше. А ще ти забрав з шухляди якесь фото. — Корнієвич зітхнув. А друг продовжив:

̶  І... Здається, в тебе дуже неприємні спогади про це місце. Так? Ти ні разу не погодився тут ночувати, коли ми розслідували ту справу, хоч це було зручніше, ніж серед ночі їхати в готель.

̶  А тебе не проведеш... — відповів Янові. — Так, я... Це квартира моїх батьків. І... Майже все, що пов’язано з цим місцем... То суцільний кошмар, про який не хочеться згадувати. Я роками сюди не заходив. Але... Коли тобі знадобилося тихе місце, де ховатися від тих виродків, ця квартира виявилася найбільш підхожою.

̶  Он, як? Що ж... Не знав, що в тебе було важке дитинство. Чому не розказував нічого?

̶  Та... Нема, що розповідати. — махнув рукою. Відвів погляд. Насправді бувало, що хотів розказати, як були студентами. Але... В Яна був класний батько, солідний. І мати, наче більш-менш. Поважана сім’я. Хіба зрозуміє? Побоювався, що, дізнавшись про таке, взагалі на захоче мати з ним нічого спільного.

  Пашевський зрозумів, що треба змінити тему.

̶  Дякую, що пішов на це, хоч тобі було кепсько. І взагалі... Ти... Корнію, не знаю, як тобі віддячити. Ти дуже поміг. І в Румунії і тут. Не уявляю, що б я робив без тебе.

̶  На здоров’я. — глухо відповів. Ніяково почувається. Не звик до подяк. Найчастіше йому просто дають гроші за «послугу» і кажуть, що при нагоді звернуться ще. От і Ян, очевидно, вирішив так зробити.

̶  Слухай... Давай я перекину тобі половину тих грошей, що забрав у Грача. Мені і 200 тисяч вистачить. А тобі знадобляться. Як би не ти, я б зараз не те, що грошей не мав, а взагалі... Далі був би рабом на тій клятій наркофермі, або й закопали б давно. — Корній всміхнувся.

̶  Дякую, друже. Але не треба. Я поміг тобі, бо... Не знаю... По старій дружбі. Не зміг залишити тебе там гнити. — а насправді... Чому? Може, просто хотів хоч щось хороше зробити, поставити галочку на сумлінні, після всіх своїх гм... «Подвигів»? Мабуть, так... Не міг інакше. — А грошей в мене і без твоїх стільки, що на все життя вистачить, якщо навіть нічого більше не робити, а тільки помірно витрачати.

̶  Он, як? Ну... Як знаєш. Якщо передумаєш, кажи.

̶  Я навряд, чи передумаю. А ти не забув, що маєш боржок? Віддав уже ті... Скільки ти йому обіцяв? 50 тисяч?

̶  Так. Ще не віддав. Якось... Не до того було. Але віддам на днях. — Пашевський припинив ходити по квартирі, сів поряд в друге крісло. Корній запитав:

̶  Добре. Що там з пропажею? Знайшли Іллю?

̶  Та, халепа... Знайшли, а потім знову загубили. Як під землю, гад провалився. Але я знову почав працювати в своєму детективом агентстві, знайду. Та й Павленко помагає. Ми не відступимо, доки той мерзотник не сяде надовго.

̶  Добре... А... Знаєш, мені трохи дивно. Чому він тоді так швидко погодився дати тобі ті гроші? Невже повірив, що так відкупиться? Ніби ж не ідіот.

̶  Так, я теж про це думав. Швидше за все... Він... З тих, хто дуже боїться болю. Одне діло давати накази, щоб вірний м’ясник пертворив когось в фарш, а інше самому опинитися зв’язаному на підлозі, під копняками людини, яка два роки мріяла поквитатися.

̶  Думаєш, просто хотів протягнути час і зберегти своє пузо від твоїх довгих ніг?

̶  Не знаю, але, поки що, це єдине логічне пояснення, яке приходить в голову. Якось, під час розслідування, я розмовляв з сімейним лікарем Грачів. Він прохопився, між іншим, що Ілля дуже не любить лікуватися, навіть до стоматолога боїться ходити. Якось в нього довго болів зуб, а він просто глушив його знеболюючими, не йшов до лікаря, доки вже геть не припекло. І то сімейний мало не силою тягнув його. — Корній засміявся.