Розділ 2

  Валерія, чомусь, нерідко погано спить в квартирі сестри. Та сьогодні знову довелося ночувати тут, бо ж Машка погналася на відпочинок з якимось кавалером, а Марчик, як завжди, залишився під опікою тітки і бабусі.

  Не треба було піддаватися на вмовляння чотирирічної дитини і йти сюди. Вдома виспалася б краще. Так міркуючи, Валя крутилася в ліжку уже не одну годину. Розглядала химерні тіні, що падають з вікна на стіни. Прислухалася до звуків за вікном. Час-від-часу хтось голосно розмовляв, ідучи по вулиці. Або гавкали собаки. Аж раптом почула якісь підозрілі звуки в коридорі. Хтось відчинив вхідні двері? Не може бути! Як?

  Різко сіла на ліжку. Зиркнула на білявого хлопчика, який мирно посапує поряд. Прислухалася. Може, щось сталося і сестра повернулася раніше? Але, навряд, вона ж дзвонила ввечері. Вірніше, Валерія до неї дзвонила, все було нормально.

  Хтось таки є в квартирі! Мамцю... Серце почало стрибати, як навіжене. Протерла очі, при слабкому світлі маленького нічника непогано видно обриси всіх предметів, можна зрозуміти, хто зайде. Якщо зайде сюди...

  О, люди... Обережні кроки наближаються до дверей спальні. Ні... Що ж робити? Кажуть, страх ненайкращий радник. Але, як тут не злякатися?

  Тихо вислизнула з ліжка, мало не впавши, бо заплуталася в довгій нічній сорочці. На щастя, втрималася на ногах. Окинула кімнату розгубленим поглядом. Чим би озброїтися? Перше, що впало в око — велика замашна шкатулка з якогось рожевого каменю на комоді. Взяла ту, як виявилося, важку річ в руки і заховалася за напівпрозору штору.

  Двері тихо скрипнули. Хтось увійшов. Обережно, майже без шуму. Що він робитиме? Чи вона? Господи... Грабіжник, чи вбивця? Валя заціпеніла від страху. Серце шалено товчеться десь, мабуть, вже у горлі, а  не в грудях. Та з усіх сил бореться з собою, щоб не піддатися паніці і тверезо мислити, якщо доведеться рятувати дитину.

  Хтось тихо прошепотів слова, яких не змогла розібрати. Здається, чоловічий голос. Крізь штору видно, як по кімнаті літає промінь світла від ліхтарика. Грабіжник...

  Задихаючись від страху, дівчина розглядає силует високого, кремезного чоловіка. Одягнений у все темне. Здається, в масці на обличчі. О, мамцю...

   За хвильку, коли вона була близька до того, щоб знепритомніти від страху, незнайомець вийшов з кімнати. Як це? Здивувалася. Чому нічого не взяв?   Навіть не почав нишпорити по шафах. Не чіпав Марчика. Маячня якась. За чим приходив?

  Ще якусь хвильку простояла за тією шторою. Почула, що кроки віддаляються від спальні. Потім тихо відчинилися і зачинилися вхідні двері. Х-у-у-х... Пронесло... Вийшла зі схованки, окинула поглядом майже темну кімнату, поставила на місце ту шкатулку. Наче, все на місці. А головне, вони з племінником цілі. Ох і налякалася...

  Що робити? Все тіло тремтить, наче гола стоїть на морозі. Хоча, це майже так і є. Тонесенька нічна сорочка на бретельках не дуже гріє. Швидше так... Для краси. Кілька елегантних рюш на грудях візуально роблять пишний бюст ще більшим. Довга одежинка так подобалася Валі, коли побачила в магазині. А зараз пошкодувала, що не одягла сьогодні чогось теплішого. Попри літо, ніч прохолодна.

  Підійшла до шафи, аби взяти халат. Треба щось накинути. Спати вже і так не зможе. Почекати до ранку? Чи зараз піти глянути, що з замком? Як він проник у квартиру? Двері ж не з дешевих... Чи вже дзвонити в поліцію?

  Раптом почула швидкі кроки. Вже за мить двері спальні знову відчинилися. Валя з жахом обернулася. В кількох метрах від себе побачила здорованя з ліхтариком. Його очі дивляться крізь вирізи в чорній шапці, що приховує обличчя. Підняв ліхтарик, світло засліпило її. Завмерла на місці з тим халатом в руках. Горло стиснув переляк. Незнайомець мовчки оглянув дівчину, посвітивши знизу догори. А потім вимкнув той ліхтарик. Почула шепіт:

̶  Ну привіт. Думаєш, я не бачив тебе за шторою? Злякалася? Не треба. Мені сказали, що нікого не буде вдома. Та, коли вже так сталося, що ти тут... Просто віддай мені те, за чим прийшов і я зникну. — Валя хапнула повітря, намагаючись щось сказати, та не вийшло. Голос не слухається. Серце, здається, зараз вискочить поміж тими рюшами.

  Розгублено зиркнула на сплячого хлопчика. Він повернувся на інший бік, далі сопе. Тоді знову на грабіжника. Він обережно зробив крок до неї. Дівчина тихо, пискляво проказала:

̶  Що вам треба? Прошу, не вбивайте нас. — підняла руки догори. Чоловік зупинився. Дивиться.

̶  Я не за тим прийшов. — хотів ще щось сказати, та налякана дівчина забелькотіла:

̶  Благаю, не чіпайте нас. Або хоч малого пожалійте. А, якщо вб’єте мене, благаю, подзвоніть моїй мамі, не можна залишати дитину саму. Він же... — незнайомець глухо перервав її:

̶  Замовкни! Просто віддай те, що вкрала в Ушинського і я піду. Не буду я тебе вбивати. — це ще більше ввело дівчину в ступор. Вкрала? В кого? Навіть не знає такого прізвища. Та й взагалі, нічого, ніколи не крала. Мовчить. Тремтить.

̶  Маріє, ти, що глуха? Я можу і сам взяти. Тільки розбуджу малого. Тож краще поквапся! Не змушуй мене робити те, що тобі не сподобається. — шепіт чоловіка став голосніший. Дратується, стиснув кулаки. За мить до Валерії дійшло, що він назвав її Марією. Он, воно що... Як не здогадалася раніше?

̶  Я не Марія. І поняття не маю, що моя сестра вкрала, чи не вкрала в того... Як ви казали? — сміливіше заговорила.