Розділ 34

  Аліна трошки потинялася по тій старій квартирі. Дуже, якось... Моторошно тут, на самоті з мишами. Хоч і не бачила їх сьогодні, але в пам'яті ще свіжі спогади про ту, яка прийшла до неї, коли ночувала тут вперше. Десь за плінтусами тихо шкребуться. Бр-р-р...

  Ні, це нестерпно. Вирішила забратися звідти додому. Бо тут мало того, що серце болить за Яна, так ще й ці сірі сусіди, і взагалі... Неприємне місце, м’яко кажучи. Вся ця квартира навіває страшенно гнітючі почуття. Хто ж тут жив раніше? Як, взагалі, можна так жити?

  Вже хотіла виходити з кімнати, але погляд Аліни впав на планшет, навушники і ще деякі речі, що лежали на столику. Вона бачила перед тим, як Ян ними користувався, щоб підслуховувати Анну.  Повагалася хвильку, забрала те все до своєї сумки і поїхала додому.

  Звісно, і тут Аліна не могла знайти спокою. Тривога виїдала зсередини, як кислота. Годі всидіти. Подзвонила до Яна. Не відповідає. Взяла той планшет, навушники. Пригадуючи, як робив чоловік, увімкнула ту підслушку. Спочатку почула лише якийсь шум, шелест. Посиділа трохи. А потім долинув переляканий і роздратований голос власниці ресторану. Вона каже:

̶  Ілля, ти вдома? Маю до тебе справу. — послухала. — Це терміново, Ілля! — підвищила голос. — Так, треба поговорити! Де ти? — пауза. Далі жінка сказала:

̶  Зрозуміло. То я приїду до тебе додому. Не затримуйся довго на тому складі. — Аля почула, що Анна припинила виклик і буркнула сама до себе:

̶  Клятий виродок... Не має він часу поговорити зі мною... Я тобі покажу, як мене ображати. Зараз... Почекай, Ілюсику... Вже недовго тобі царювати... На складі навіть краще... — почувся звук запалювання двигуна. Жінка кудись рушила.

  Аля ще гірше розхвилювалася. Що робити? А, якщо Ілля зараз поїде на той самий склад, де Ян з Корнієвичем? Що буде? Не можна, щоб вони всі з’їхалися туди одночасно. Ця вдова явно неладне замислила.

  Аліна так і не змогла додзвонитися до Яна. Мабуть, вимкнув звук в телефоні. Не чує. Що ж... Хочеться сподіватися, що з ними усе гаразд. На всякий випадок дав Аліні адресу складу, на який вони з Корнієм подалися. Строго наказував, щоб не їхала туди сама. Хіба, коли  він не повернеться за дві години, тоді викликати туди поліцію.

 Не витримала. Одяглася тепло і зручно, побігла.

  Тільки вийшла з під’їзду, до неї підходить Діана. Ну супер... Тільки її зараз бракувало.

̶  Аліно? Ти куди на ніч? — здивовано запитала.

̶  А-а... Я... Та, так, до друзів.

̶ Он, як? То я невчасно? Шкода... Я... Знаєш... Місця собі не знаходжу. Подумала... Може в тебе почуватимуся не так жахливо.

̶  Е... Діано, вибач, але я справді не можу залишитися з тобою. Вже мушу бігти.

̶  Щось таке термінове? — явно ображена подруга скривила губки.

̶  Так. Вибач, будь ласка. — Аля не знала, як далі викручуватися, тому просто попрощалася і пішла до машини.

  Почала їхати, ввівши адресу в навігатор. Пізній вечір, місто виблискує ліхтарями, неоновими вивісками. Невдовзі опинилася десь на околиці, де майже нема освітлення. Тим часом, далі слухала Анну. Та теж, здається, кудись їде. Мовчить. Потім Аля зрозуміла, що та вже приїхала кудись і йде. Зупинила авто поблизу того складу, вимкнула фари і продовжила слухати. Пані Грач промовила:

̶  О, привіт, Ілля. Можна поговорити з тобою сам-на-сам? Без цього... Головоріза? — чоловік спокійно проказав:

̶  Кара, піди погуляй. — низький, хрипкий голос відповів:

̶  Як скажеш.

̶  Анно, що тобі треба? Я не маю часу. Чого приїхала сюди? Ти ж казала додому заїдеш?

̶  Не терпиться... — прошипіла жінка.

̶  Що таке? Боїшся через того шантажиста? — зневажливо проказав чоловічий бас. — Не трясися, він вже у мене. Принаймні... Я майже впевнений, що то він.

̶  Та, ну? За кого ти мене маєш, Ілля?! Робиш вигляд, що не ти риєш мені яму?! Скільки можна? ! Я ж робила все, що ти вимагав!

̶  Припини! — гаркнув Ілля.

̶  Що припинити?! Це ти припини знущатися з мене! Я чула, як ти казав комусь, що я буду відповідати за те, що зробила з твоїм батьком! — жінка почала кричати так гірко, явно у відчаї.

̶  Ти мав би подякувати мені за те, що забрала зі світу того старого придурка, а не робити з мене козла відпущення! Я робила все, що ти хотів! Спала з тим старим кнуром з Румунії, бо тобі так хотілося йому вгодити, віддала тобі більшу частину майна, що ще тобі треба? Невже не можна залишити мене в спокої?! Чому я повинна жити в страху?!

̶  Ти геть сказилася?! Про що, взагалі? Коли я востаннє тобі погрожував? — здивовано крикнув чоловік.

̶  Досить! Я все знаю! Той шантажист дав мені послухати запис твоєї розмови, де ти хвалився, що покараєш мене!

̶  Що? Дурня... — різко проказав.

̶  Ілля, давай домовимося. Скажи, що ти хочеш, щоб нарешті дати мені спокій раз і назавжди? — смиренніше проказала жінка. Та її співрозмовник засміявся. Зневажливо, з презирством прошипів:

̶  Анно, ти найбрудніша хвойда, яку я знаю! Нічим не гребуєш! На що ще ти готова, аби кучеряво жити? З ким спати? Чи кого вбити? Га?!