Розділ 33

̶  Принаймні, знаємо, що не спізнилися. Влад живий. — тихо промовив Ян до Корнієвича, доки просувалися до входу в приміщення. Не те, щоб він дуже засмутився б, якби спізнилися, та, все ж... Добре, що Хільченко не вмер, бо так і не поговорив би з цим паскудою.

̶  Так. І, що робитимеш з ним? — запитав друг, намагаючись уважно роздивитися все довкола, чи нема когось ще ззовні складу.

̶  Вб’ю гада. — глухо випалив Ян, показуючи пневматичний револьвер з дротиками. Корній всміхнувся.

̶  Ага. Тоді тобі доведеться скористатися нормальним пістолетом. Ця забавка тільки вимикає на трохи. — Ян скривився. Зиркнув на вогнепальний пістолет, що запханий у кишеню. Стало кепсько. Ні... — І не забувай, стріляти з відстані не більше 15 метрів і до 6 вистрілів, а тоді треба перезаряджати. — Корній нагадав те, що розповідав по дорозі про револьвер з дротиками.

̶  Так, я пам’ятаю. — відповів детектив. Тихо наблизилися до того віконця, через яке Ян бачив охоронців. В кімнату саме повернувся той, що ходив перевірити стан Влада. Сказав до напарника:

̶  Все нормально. Дихає.

̶  Добре. — відповів той. Корній жестами показав Янові, котрого з двох бере на себе, а якого він має знерухомити. Ян кивнув. Тоді підняв з землі камінь і розбив ним невисоке віконце, ховаючись за стіною.

  Охоронці налякано підскочили.

̶  Що за...! — почали голосно лаятися. Вхопилися за пістолети. Націлилися на вікно. Причому вогнепальні, а не пневматичні. Але темрява не грала їм на руку.

  Зате Ян з Корнієм в освітленій кімнаті бачили злочинців, як на долоні. Кожен визирнув на мить і зробив по два вистріли в шию. Тоді майже безшумно побігли вбік приміщення, де тримають Влада. Щоправда, Ян влучив лише раз. Дуже давно не тренувався. І руки тремтять, як в п’яниці. Зате Корній попав точно в шию збоку тому охоронцеві, що вибрав. А потім, помітивши, що друг промазав, вистрілив ще раз у його «ціль.»

̶  Дякую. То, вони десь пів години спатимуть? — перепитав  Ян. Корній відповів:

̶  Так, але вирубаються не одразу, десь за три, чи п’ять хвилин. Тому треба бути обережними. — в ту ж мить почулися два вистріли. Охоронці.

̶  Тримайся біля стіни! — скомандував Корній другові. Попригиналися, швидко пробігли вздовж стіни, звернули за ріг будинку, до дверей, якими заскочили в приміщення.

̶  Куди далі? — на мить Ян розгубився, побачивши троє дверей. Друг вказав на ті, що ліворуч. Поставали з обох боків від дверей.

̶  Я перший. — шепнув Корнієвич. Двері відчинялися з його боку. Постукав. Зачекали хвильку. Мовчок. Тоді Корнієвич ривком відкрив двері. Зачекав якусь мить, а далі зазирнув і сховався назад.

̶  Нікого. Влад сам. Якщо це він.

̶  Ходімо. – промовив Ян, жестом запросив його з собою. Увійшли в напівтемну, обдерту комірчину з вузьким віконцем високо під стелею. Одна слабка лампочка освітлює затхлу конуру десь три на три метри. Корній зупинився майже біля дверей. Ян пішов ближче до старого друга.

̶  Я на варті, а ти не барися, бо різне може бути. — спокійно промовив Корнієвич і взявся пильнувати вхід. Ян кивнув. Застиг навпроти крісла, до якого прикований наручниками молодий кремезний чоловік. Голова схилилася на бік. З носа повільно крапає кров. Його важко упізнати. На колись вродливому обличчі, як і на всьому тілі, не залишилося живого місця.

  Пашевський одразу впізнав почерк Кари. То він любить так розважатися, залишаючи криваві візерунки на тілах тих, кому не пощастило опинитися у владі цього монстра. От, кому належить дати перше місце за вишукану жорстокість. І відповідну нагороду. Йому мало просто бити людину. Хоче спостерігати муки, насолоджуватися тим, як благають пощади. Повільно смакує видовище, як стародавні римляни гладіаторські бої в Колізеї. А Іллі залишає право вирішити подальшу долю жертви, показати палець вниз, чи вгору.

  У Яна виступив холодний піт, напружилася, затремтіла кожна жилка в тілі, коли чітко пригадав, як, здається, ще вчора сам був на цьому ж місці. Жах... Нічого не змінилося. У цій же кімнатці він провів хтозна скільки часу. Може два дні, а може набагато більше. Дуже швидко відчуття часу, як і свідомість взагалі, стали рідкими гостями в його голові.

  А Влад... Цікаво, що ж хоче зробити з ним Ілля? Чому не вбив досі? Чи теж надумав відправити в Румунію? Перетворити в раба без імені і голосу, лиш з порядковим номером на жетоні? Можливо...

  Ян уважно розглядає колишнього друга. Той не реагує. Але, здається, дихає. Увімкнув ліхтарик, окинув поглядом кімнату. Жах... Скільки ж тут перебувало от таких жертв? Все кругом забризкано кров’ю. Проковтнув тугий клубок, що підступив до горла. Сильно знудило.

  Господи... Може, і Янова кров ще збереглася тут? Адже ці обдерті стіни добре чули, як і він стогнав у цій задушливій дірі, задихаючись від потужних ударів того звіра. Божевільного нелюда, що хотів почути благання про милосердя, хотів, щоб Ян клянчив пощади, плакав. А, коли того не було, ще гірше скаженів і лупив з іще більшим азартом.

  Голова раптово так сильно розболілася, охопив такий спазм, що здалося, наче знову отримав замашний удар, ніби залізним, кулаком того Караленка.

  Почулися кроки, вигуки чоловіків, а потім глухі звуки ударів. Бійка. Ян отямився. Струснув головою, швидко підскочив до стіни, що біля дверей. Обережно визирнув.