Розділ 30

  «Якщо вона думала, що таке зійде з рук, помиляється. Грачі не забувають своїх ворогів. Це не жарти. Анна відповість за те, що зробила з моїм батьком. Тільки тоді, коли я захочу і так, як я вирішу. Скоро.» — крижаний голос Іллі Грача прозвучав так строго, що в Яна вкотре мороз пішов по шкірі. Хоч і чув цей запис не раз.

   Згадалося, як той «чесний бізнесмен» погрожував йому, як говорив, що Янові кінець, бо наважився перейти дорогу Грачам. А потім байдуже сказав, щоб Кара «зайнявся» детективом. Ворогу не побажаєш того, що, як виявилося, Ілля мав на увазі під тим словом. Далі почалося таке, що хотілося просити собі смерті. Був певний, що жити йому, все одно, недовго.

   Як і сподівалися, запис справив потрібне враження на вдову. Почули, як вона перелякано хапнула повітря. Тихо пробелькотіла:

̶  Ні... Не може бути... — тоді Ян холодно промовив:

̶  Може, пані Анно, може. Я вам казав, що Ілля не буде без кінця прикривати ваші гріхи. Ви ж знаєте, йому байдуже, що з вами буде. Бавиться, доки йому хочеться, а в будь-який момент... Все зміниться.

̶  Звідки у вас цей запис? Коли і кому він таке сказав? — хрипко, схвильовано запитала жінка. Напруга зросла ще більше. Повагавшись мить, Ян промовив:

̶  Це розмова з одним знайомим три дні тому. Я випадково почув. Уявляєте, як здивувався? Всі ж думають, що з Грачем старшим стався нещасний випадок. А виявляється, що він просто невдало оженився...

̶  Що ви хочете? — врешті запитала Анна. В її голосі вже не було зухвалості, швидше розгубленість, паніка. Те, що треба...

̶ В мене свої рахунки з цим виродком. Ми могли б об’єднати сили, щоб позбутися його надовго. Доки він не позбувся вас. Я дещо чув про його бізнес в Румунії, але доказів мало. А, ви? Маєте щось таке, що поможе зачинити гада надовго?

̶  Дайте мені час подумати. — попросила Анна. А ця жіночка обережна... Треба ж... Подумати... Ну, давай... Терпіння винагороджується. Ян сказав:

̶  Даю вам три години. Подзвоню і про все домовимося. Я вам своє, ви мені те, що маєте на нього. Обирайте: ваша свобода, чи Іллі.

̶  Як я можу вам вірити? — запитала приречено.

̶  У вас нема вибору.  ̶  холодно відрубав.

̶  Гаразд... — ледь чутно вимовила. Ян перервав виклик. Важко видихнув:

̶  Х-у-у-х... Зараза... Що ж вона зробить? — відхилився на сидінні. Заплющив очі.

̶  Думаєш, повірила? — запитав Корній. Він теж хвилюється. Хоч і не помітно цього, лише кожен м’яз напружений. За роки життя в постійній небезпеці емоції притупилися, став холоднокровніший, ніж колись. Та за Яна неспокійний. Знаючи Грача не з чуток, добре розуміє всю гостроту ситуації. Один необережний рух і їм трьом капут. Ілля любить забавлятися з жертвами, доки вони безпомічні, а як тільки побачить реальну загрозу, вб’є, не вагаючись. Вірний м’ясник, Кара завжди напоготові.

̶  Скоро побачимо. — Ян увімкнув підслушку. Жінка сердито вилаялася. Вдарила рукою по чомусь, мабуть по кермі. А тоді прошипіла:

̶  Прокляття! Ще один на мою голову! Ну, нічого... Побачимо... Я так просто не здамся... — далі мовчки їде. Невдовзі почули, що припаркувалась і подзвонила до когось. Схвильовано каже:

̶  Кать, привіт. Це я. — послухала. Тоді чітко сказала:

̶ Катю, слухай уважно. Пам’ятаєш, я давала тобі папку з документами, які просила зберегти, а в разі моєї смерті, занести в поліцію? — помовчала.

̶  Добре. Так от, зараз вони мені дуже потрібні. Можеш привезти? — жінки домовилися зустрітися через пів години в парку.

̶ Єс! — Ян не витримав, зробив жест кулаком, зрадів. Корній теж. Переглянулись.

̶  Ти подумав про те, що і я? — запитав друг детектива. Той хитро посміхнувся.

̶  Не знаю, про що ти, а я подумав, що здобич сама до нас біжить. Клас! Їдьмо туди.

  Чоловіки подалися на ту зустріч подруг. Здалеку побачили червоний Купер Анни. Вона йде до дівчини, яка розглядається на всі боки, явно чекає когось. Тримає в руках невеликий пакунок, формою схожий на папку з документами.

̶  Ти, чи я? — Ян кивнув до друга, що зрозумів його з пів слова. Каже:

̶  Як хочеш. Можу позичити свою супершапку, або сам піти. — зняв з голови, наче звичайну кепку, а з неї витягнув пришите щось подібне до напівпрозорої панчохи тілесного кольору. Ян здивовано крутнув головою. Промовив напівжартома:

̶  Мамцю... З ким я маю справу... Корній, ти... — той грайливо прицмокнув.

̶  Знаю, знаю, що ти про мене думаєш... Йдеш, чи ні? Нема часу. — Ян засміявся. Взяв ту шапку.

̶  Давай... Бандит... — друг хихикнув, під’їхав ближче. Жінки вже наблизилися одна до одної. Ян одягнув ту шапку на голову, промовив:

̶  Забереш мене біля підземного переходу, що зі сторони торгового центру. Я чкурну десь в кущі, а потім вийду туди. — Корнієвич кивнув в знак згоди, Ян натягнув «панчоху» на обличчя і вийшов з машини. Людей геть мало, день сьогодні похмурий.

  Блискавично підбіг до подруг збоку. Не встигли вони отямитися, як він забрав з рук Анни пакунок і помчав десь в глибину парку. Жінки скрикнули. Вдова оговталася за мить, почала бігти за ним. Та, на високих підборах не так це просто.