Розділ 25

  Ян відчинив двері, розгублено посміхається жінці. Аліна стоїть, не знає, що робити, що казати. В неї в сумці грає мелодія. Витягнула телефон. Глянула на дисплей, тоді на чоловіка. Ніяково засміялася. Він саме дзвонить до неї. А побачивши під дверима, навіть не перервав виклик, одразу взявся відчиняти.

̶  Аліночко... Ти? — широко посміхнувся. Вона кивнула. Далі стоїть. Тоді Ян спохватився. Припинив дзвінок і заховав телефон в кишеню, жестом запросив її увійти.

  Аліна несміливо пройшла на кухню. Почала викладати на стіл продукти, які принесла. Ян ще більше здивувався. Мовчки дивиться. Аля поклала сумку на крісло. Не знаючи, що робити далі, підійшла до високого вікна, дивиться в безлюдний двір. Сьогодні сонячний день. Гарно. Тоді чоловік наблизився, обійняв її, поцілував у шийку.

̶ Моя чудова... Дякую, що прийшла. Я вже хотів їхати до тебе, але не знав, чи застану вдома. — дівчині полегшало. Всміхнулася. Погладила його долоні.

̶  Знаєш, одна знайома з дуже солідним стажем сімейного життя казала мені, що завжди треба старатися швидко миритись. Не тягнути довго. То ж... Я не витримала.

̶  Алюсь... — лагідно заговорив, розвернув її обличчям до себе. — Пробач мені. Я... Не...

̶  Ти ж не думав насправді, що я могла б зрадити? Тим більше тепер, коли ти повернувся. Правда ж? — щиро всміхнулась, обійняла міцно за шию. Поцілувала у щоку, дивиться в очі. Чоловік охопив її талію, пригорнув до себе. Глибоко вдихнув ніжний запах її парфумів.

̶  Звісно, ні. Просто... Вибач. Я... Сам не знаю, що зі мною. Божеволію...

̶  То все зіпсовані нерви. В нас обох. — погладила обома долонями колючі щоки Яна.

̶  Золотко... Ти запитав тоді, чи Данило тільки сьогодні розгледів, яка я зваблива. Твоя правда. Він і раніше бачив. Давно фліртував зі мною. Він... Одним словом, мало не кожному святі знаходить нову пасію. Але... Яне, повір, я не хотіла нічого з ним мати навіть тоді, коли не знала, чи живий ти. То, думаєш, тепер мені знадобився той волоцюга? Хочу, щоб ти знав, мені не потрібні ніякі інші чоловіки. Тільки ти. Тому... Прошу, не накручуй себе. Я не хотіла нікого іншого навіть, коли не знала, чи побачу ще тебе. Тим більше тепер. — Ян всміхається, але всередині... Навряд, чи спокійний. Та, вирішив не показувати цього. Ніби жартома сказав:

̶  Алюсь... Я тепер зовсім не такий, як був. Тому... Можеш замінити мене кимось здоровішим, доки не пізно. — жінка насупилася. Відійшла на крок.

̶  Яне, ще раз скажеш таку дурницю, дістанеш, як той телепень, Данило! Чесне слово, трісну чим-небудь! Тобі вже не звикати. — Ян засміявся. Захопив її в обійми.

̶  Не знав, що ти в мене така вояка.

̶  А я не знала, що в тебе тепер проблеми з самооцінкою. — попала в яблучко. Чоловік ніяково опустив погляд. А потім глянув їй в очі.

̶  Алю... Яка може бути самооцінка? Подивися на мене, я розвалина! — випалив, ніби жартома, а насправді щиро. Аліна впевнено заговорила:

̶  Все, припини! Не кажи так, Яне! Думаєш, я не знаю? То і без медичного обстеження зрозуміло, що твоє здоров’я... Ненайкраще, м’яко кажучи. Але ж, дорогенький, хіба це причина тебе покинути?

̶  А, хіба, ні? Ти молода, здорова, а я... — скривився. Серце стиснулося. Адже покидають і з меншими проблемами, а в нього цілий букет...

̶  Ні! Не кажи більше так! Чуєш, не смій! Бо я буду думати, що ти б покинув мене, якби я захворіла. А хто знає, яка я буду завтра? — чоловік посміхнувся. Такі аргументи почали спрацьовувати.

̶  Моя хороша... Дякую. Але... Боюся, ти не зовсім уявляєш, наскільки все... Непросто.

̶  Байдуже! Я не відчеплюся від тебе, хіба що сам покинеш. Ми давали клятву бути разом в горі і в радості. Он буває ще гірше, люди десятки років доглядають свою половинку, яка зовсім паралізована. Що їм казати? А ти ще, слава Богу, на ногах.

̶  Моя дівчинко... — на силу промовив. Ян міцно-міцно обійняв її. Ледве не розплакався. Аж дихання сперло. Мовчки стоїть, погладжує по спинці жінку, яка з кожним днем стає все дорожча. Як справжній алмаз, що під час обробки не тріскає, а набуває нових граней, стає щораз красивішим, ціннішим діамантом. І де б він не був, чи в царській короні, чи в пилюці під ногами, діамант залишається діамантом.

  Зворушений до глибини. Хіба може це бути правдою? Невже він такий щасливчик? Вже боявся навіть мріяти про те, що кохана його  дочекається. Стільки часу минуло. Хотів, щоб бодай здалеку побачити її, почути голос. Навіть, якщо вона вже належить іншому. А, щоб так...

̶  Яне, мій хороший, треба подбати про твоє здоров’я. Для початку, харчування. — Аля трохи заспокоїлася і почала веселіше гомоніти. Вивільнилася з обіймів. Взялася показувати, що принесла, хотіла нагодувати чоловіка. Та Ян лиш всміхнувся лукаво. Каже:

̶  Дякую моя чудова. Підозрюю, що до тебе мама заходила, так? Як вона, до речі?

̶  Здогадався. Ти не втратив своєї проникливості. Звісно, мама. Я ж не встигла б це все приготувати, бо ж допізна була на весіллі, ти знаєш. А мама... — зітхнула.

̶  Ой, золотко, вона нормально. Тільки... Не уявляєш, як важко мовчати, коли питає про тебе. — Ян радісно посміхнувся.

̶  В мене найкраща теща на світі. Не забуває мене?