Розділ 23

 Ян прокинувся від того, що хтось ходить по квартирі. Мабуть, ранок. Зірвався. На телефоні вже восьма. Ого, як він так довго спав? Де Аля? Коли пригадав, що було вночі, як посварилися, захотілося знову лягти і вимкнутися. Довго-довго не рухатися і не дивитися в очі тій найдорожчі дівчині, яку так безглуздо образив.

  Ледве піднявся. Голова страшенно болить, аж нудить. Не пив давно алкоголю, а такі відчуття, ніби похмілля. Жах... Та змусив себе розрухатися.

  Вийшов з кімнати і побачив, що його красуня в коридорі розмовляє по телефону. Вже по-діловому одягнена, нафарбована. Волосся заколене в гарну високу зачіску. В елегантних брюках і білій блузці з мереживом на грудях Аля має просто чудовий вигляд. Навіть не помітно слідів втоми. Ну-й-ну...

̶  Привіт. — спокійно привітався, дочекавшись, коли вона припинить розмову. Жінка відповіла тим самим, навіть не глянувши на нього. Знову щось дивиться в телефоні.

̶  Аль... Давай поговоримо. — несміливо сказав. Жінка глянула на нього, зітхнула. Хотіла щось казати, але її телефон знову задзвонив.

̶  Ало. Так, пані Маріє, я слухаю. — щось почула, а тоді сказала:

̶  Так, ресторан «Срібний лебідь», як я вам казала. Якщо хочете, можемо з’їздити туди, самі усе побачите. Дуже гарний заклад. Вашій доньці сподобався. Та й мені, якщо чесно. Дуже стильне місце, і всі ваші гості помістяться. І власниця, пані Анна, як на мене, справжній професіонал. Подбає, щоб усе пройшло на високому рівні. - послухала. - Так, давайте я передзвоню на тижні, коли зможу. Домовимося. Гаразд. Дякую. Гарного дня вам. — Аліна заховала телефон в сумку. Ще щось передивилася в ній, чи нічого не забула. Тим часом Ян витріщився на неї з якимось дивним виразом обличчя. В нього загорілися очі, наче почув щось дуже хороше.

̶  Пані Анна зі «Срібного лебедя»? — запитав Аліну. Вона кивнула.

̶  Так. А, що?

̶  Ти будеш робити там весілля?

̶  Швидше за все. Через три місяці. Якщо батькам нареченої сподобається.

̶  Аль... Це... Дуже класно. Можливо, це нагода помогти мені в розслідуванні.

̶  Супер. — зовсім без ентузіазму відповіла. — Потім розповіси. Я вже біжу. Там... Я каву зварила. І... Поїж. Може, щось там знайдеш. Я не мала часу вчора готувати. Але... Подивися. — почала взувати туфлі. Заглядає в дзеркало, поправляє зачіску.

̶  Алю... Почекай, я...

̶  Не можу. Сьогодні знову весілля. Море роботи. Бувай. — ніяково глянула на чоловіка, який дуже хотів щось ще сказати, та не встиг. Вона побігла. Зачинила його ззовні.

  Ян простояв ще трохи, як в тумані, дивлячись на двері, за якими зникла кохана жінка, з якою, як виявилося, він розучився спокійно розмовляти.

̶  Прокляття! — розсердився сам на себе. Нащо було починати вчора ту безглузду перепалку? Бачив же, що вона не збиралася зраджувати. Ні, треба ж було ще прискіпатися до того таксі... Будь воно не ладне. Адже знає, що в неї жаліслива вдача. Може й справді просто по-людськи хвилювалась за колегу, що перебрав. От... Фу-у-у-х... Що тепер робити?

  Прийняв душ, перекусив, випив кави і виліз через той же балкон на вулицю. Добре, що в задньому дворі безлюдно. Зліз по тій пожежній драбині, почав йти. А невдовзі його забрав Корній, з яким здзвонився.

  Друг помітив кепський настрій Яна. Питає жартома:

̶  Що з тобою? Не виспався? Чи кохана відлучила від грудей? — Ян зітхнув.

̶  Ой... Не питай... Довга історія. Краще от, що послухай.

̶  Що?

̶  Корній, як скажу, не повіриш, де моя Аліна буде робити весілля скоро.

̶  Де?

̶  В ресторані «Срібний лебідь», знаєш, чий це?

̶  Ні.

̶  Анни Грач.

̶  Серйозно? Ти про ту мачуху Іллі Грача? Ух, ти... І? — запитально поглянув на Яна, а тоді знову зосередився на дорозі.

̶  Так, вона. Слизька гадина. Думаю, треба скористатися цим. Наприклад... Аліна могла б поставити жучки в її кабінеті. А тоді якось спровокувати її, щоб проговорилася, а ми запишемо.

̶  Цікаво...

̶ Так. Можна, наприклад... — задумався, на ходу вигадує план. — Наприклад, анонімно подзвонити їй і сказати, щось... Від чого в неї почне, так би мовити, шапка горіти.

̶  Ага. Можна. Треба ще поміркувати.

̶  Так. Думаю, Ілля точно знає, що це вона позбулася його батька. І те, що досі жива здорова доказує те, що вони змовилися. Чимось вона змусила його мовчати. А... — задумався. Корній запитав:

̶  А, чому ти такий впевнений, що то не хтось інший? Наприклад,  Ілля прибрав старого? Він же, напевне спадщину отримав непогану. Міг і…

̶  Багатьох інших підозрюваних ми тоді відпрацювали. Так і не знайшли нікого, хто б мав можливість і мотив це зробити. На тій базі відпочинку, біля якої втопився старий, було досить мало людей в той день. Охорона серйозна. То мусив бути хтось, хто вже був там. А ми їх всіх перевіряли. Ніяк не вдалося зв’язати нікого з відпочиваючих, або персоналу зі старим прокурором.

   А Ілля... Звісно, міг. Не думаю, що в них були дуже теплі стосунки з батьком. Але... Він же найняв мене, щоб розібратися. Поліція вже тоді закрила справу, написали, що нещасний випадок. Хіба він не радів би таким висновком? То, нащо ж Іллі було далі копати, якщо і так все знав?