Розділ 14

̶  Що? — уважно дивиться. Підсунувся ближче до жінки. Вона почала несміливо говорити. Ледве змушуючи себе. Так, наче кожне слово купувала за мільйони.

̶  Пам’ятаєш, я казала, що... Пошуки тебе... Самотність, страхи і все таке... То не найгірше, що тоді було? — чоловік запитально повернув голову.

̶  Щось таке ти говорила.

̶  Так. Бо... Було дещо ще гірше. — Ян насторожився, брови насупилися. Хтозна, про що подумав. Аліна помовчала якийсь час, збираючись з силами, аби сказати те, що мусила. Але вимовити це так важко, що серце вискакує. Все тіло завмирає. В ту мить її знову накрили гіркі спогади. Про період життя, коли біль і розпач були вірними супутниками день і ніч. Тижнями, місяцями... Коли хотілося вити, або просто вмерти. Заплющити очі раз і назавжди. І, хтозна-що було б з нею, якби не близькі люди, що підтримували і, звісно ж, палкі молитви, що додавали сили, відради.

̶  Коли... Ти зник... Я... — плач здушує її, не дає говорити. Сльози котяться, мов два струмки.

̶  Алю... — чоловік співчутливо погладив її по руці. — Ти лякаєш мене. Щось іще тоді сталося? Розкажи все. — лагідно попросив.

̶  Так... Десь через два тижні... Після твого зникнення я... Дізналася, що... Вагітна. — ледве вимовила і вибухнула плачем. Нестримним, таким гірким, що рве серце на клапті.

̶  Алю... — вражено вимовив чоловік. — О, Боже! В нас була дитина?! Здуріти можна... — взявся за голову, хапає повітря, не в змозі щось нормально промовити.

̶  Так... — знову підняла на нього затуманені очі. Ян довго мовчав, як вдарений, дивився на Алю. То відкривав рот, то знову закривав, так і не промовивши нічого. Врешті запитав глухо, з болем:

̶  І... Що сталося? — жінка скривилася, ще гірше заплакала. Крізь схлипування промовила:

̶  Викидень.... В мене... Почалися проблеми з тиском, і ще інші... Наше дитя не витримало... — схилилася на подушку. Все її тіло здригається від ридання.

  Ян якусь мить сидів, як заморожений. Міцно зціпив губи. А потім Аля піднялася і поглянула на чоловіка. Побачила, що з його очей котяться сльози. Тихо. Але обличчя так скривилося від болю, наче серце чоловіка проткнули сотні ножів. Ян прикусив губу, ще трохи сиділи так мовчки.

  Аліна перестала плакати. Чомусь, в ту мить їй здалося, що скинула з плечей жахливий тягар. Що той нестерпний біль, який несла так довго сама, став набагато легший. Вдруге за всі роки, враховуючи той день, коли помер його батько, вона побачила сльози свого коханого «залізяки». І цей, без сумніву, щирий жаль, який відчув Ян, краще за будь-які слова переконав її в тому, що це справді той чоловік, якого вона покохала. Якого так відчайдушно шукала. Що він, хоч змінився, та не припинив бути тим чудовим, люблячим Яном, за якого вона вийшла заміж.

  Нарешті чоловік тихо промовив:

̶  Мені дуже шкода, моя хороша. Дуже... Навіть не знаю, що ще сказати... — Аліна витерла сльози і посміхнулась.

̶  Просто обійми мене, добре? І більше ніколи не покидай. — Ян одразу міцно охопив дружину руками. Прошепотів:

̶  Ніколи. Я зі шкіри вилізу, чуєш? Я все зроблю, що тільки зможу, аби ми завжди були разом. Моя дівчинко... Моя найдорожча. — погладжує жінку по спинці, по волоссі. Аліна, мов мале дитя, притулилася до широких грудей чоловіка. Почала заспокоюватися, прислухаючись, як б’ються їх серця.

   Нарешті знайшла ту відраду, якої так сильно потребувала. І тепер, коли найгірше, здається, позаду, таке відчуття, що готова забути, як мало не збожеволіла від розпачу, дивлячись, як інші чоловіки підтримують дружин, потішають в лікарні. Приносять квіти, все, що треба. А вона... Навіть не знала, чи побачить свого ще колись. Так несамовито хотілося, щоб саме Ян, а не лише мама, чи подруга були поруч в той важкий час. Так прагнула саме таких обіймів сильних чоловічих рук, які отримала аж тепер. Такого запевнення, що вона і далі кохана і цінна.

   Потім вони довго лежали, розмовляли. Ян сказав, що дуже зрадів, що вона не позбулася дитини навмисне. Попри те, що залишилася без чоловіка. Промовив:

̶  Я знав, моя хороша, що ти не зробила б такого. Тільки не ти.

̶  Звісно, не зробила б. Для мене це взагалі немислимо. Я... Дуже раділа, що буду мати дитинку від коханого. Що з’явиться малеча, яка постійно буде нагадувати мені про ті щасливі роки, які ми прожили разом. Та й... Я не втрачала надії, що ти, все ж повернешся колись. Не раз уявляла, як покажу тобі наше маля. — з очей жінки знову покотилися сльози. Шморгнула носом. Ян міцніше пригорнув її до себе, поцілував ті заплакані очка.

̶  Дякую, моя хороша... Дуже люблю тебе. А зараз... Спи. Відпочивай.

̶  І я тебе... — позіхнула. Зручніше влаштувалася біля чоловіка. Невдовзі заснула. А Ян ще довго не міг спати. Дивився в стелю, легенько погладжуючи жінку по спинці. Безліч різних думок юрбилися в його голові. Ще сильніше захотілося якнайшвидше покінчити з тими ворогами і знову почати жити нормально. Як колись. І... Про дітей подумати. Пора б уже...