Розділ 11

  Раптом почули дзвінок у двері. Різко здригнулися. Аля відскочила від чоловіка. Ніяково засміялись. Ян розчаровано видихнув.

̶  Тільки не це... Хто там?

̶  Зараз гляну. — знизала плечима. Швидко взула м’які тапочки у вигляді песиків зі звисаючими вушками, накинула на себе халат і пішла до дверей, за якими хтось продовжував тиснути на дзвінок. Аля раптом усвідомила, що рада непрошеному гостю, хто б там не був за дверима. А, чому так? Хтозна. Та якась її частина все ж вагається, не може заспокоїтися і розслабитися в обіймах цього бородатого чоловіка.

  Зазирнула у вічко. Юрій. «Прекрасно!» Що йому треба?

̶  Іду, іду! — гукнула. Потім розглянулася в коридорі, швидко заховала взуття Яна. Причесалася пальцями. Відчинила двері шваґрові.

̶  Привіт! Розбудив? — високий, солідний чоловік в діловому костюмі широко посміхається. Увійшов до середини. Окинув поглядом квартиру. Аля зробила вигляд, що дійсно розбудив.

̶  Та-а... Так. Але нестрашно. Все одно треба вже на роботу. Тож... Вибач, багато часу не маю. — сказала, аби гість не поспішав заходити далі. Стоїть, не запрошує його. Юрій діловито заговорив.

̶  Гаразд, я не затримаю тебе довго. Так, заскочив на хвильку. Знаєш, скоро буде один важливий захід в нашому відомстві. Мені потрібні старі фото батька. Знаю, що той альбом був у Яна. Пошукаєш?

̶  А-а-а... Добре. Тобі вже? Чи може, я подивлюся і привезу тобі завтра? Швидко не знайду. І… Справді поспішаю.

̶  Та, добре. Можна й завтра. До речі, заходь в гості. Щось ти геть забула про нас. — Аля натягнуто посміхнулась.

̶  Дякую. Якось, неодмінно. Як Віра? Малий?

̶  Добре. Дякую. Заходь, побачиш, який новий дизайн саду ми зробили. Віра сама проектувала.

̶  О-о-о! Чудово! Молодці! — ширше посміхнулась, охопивши себе руками. Чомусь, завжди незручно почувалася в присутності цього чоловіка. А його жінки тим більше. Ще кілька хвилин побалакали і Юрій Іванович пішов.

̶  Х-у-у-х... — видихнула з полегшенням, зачинивши двері на ключ. З кімнати вийшов Ян. Напружений, з великим знаком запитання на обличчі. Аля ніяково стиснула губи.

̶  Твій брат приходив.

̶  Я зрозумів. Тільки не розчув майже нічого, про що ви говорили. — Аля коротко передала суть розмови. Ще розповіла чоловікові, як поживає його старший брат. Ян не здивувався, що той отримав підвищення на роботі. Для Юрія завжди головною була кар’єра. Статус. А Ян більш схожий до батька, обоє хотіли робити щось реально корисне, важливе, а не просто засідати у великому кріслі і підписувати папери. Звідси й натягнуті стосунки братів. Надто вони різні.

  Аліна пішла вмилася, а потім обоє подалися до кухні. Почала готувати каву і сніданок.

̶ А, як мама? — запитав Ян. — ледве стримала емоції, що завирували в її середині, коли згадала останню розмову зі свекрухою. Що йому відповісти? Що мама вже давно поховала його? Ні...

̶  А... Та... Нормально. Більш-менш. Я говорила з нею вчора ввечері. — Ян насторожився.

̶  Вчора? Ти хоч не...

̶   Ні, не бійся. Я нічого не казала про тебе. — увімкнула кавоварку, поставила чашки на стільницю. Оперлася в неї поясницею. Дивиться на Яна. Він почав ледь помітно всміхатися. Здається, обоє почуваються якось дивно. Ніби недавно познайомилися і ще не знають, як поводитися.

̶  Яне... А... Давай я тебе підстрижу і поголю. М? — не витримала і запропонувала Аліна. Чоловік засміявся. Встав, підійшов до неї. Поставив руки на стільницю, по обидва боки від жінки.

̶  Що? Так погано? — ніяково проказав. — Не подобаюся тобі в такому вигляді? — жінка підняла обличчя до нього. Серйозно проказала:

̶  Ні. Вибач... Але... Мені здається, що то якийсь незнайомець з твоїми очима прийшов до мене. І...

̶  І лізе цілуватися, так? — засміявся Ян. Вона кивнула. Обійняв, притулив жінку до себе. Підняв голову догори. Важко зітхнув. Погладжує дружину по спині, плечах. Аля мовчки стоїть, завмерла.

̶  Алюсь... — прошепотів.

̶  Що? — підняла до нього очі.

̶  Золотко, я... Ти не уявляєш, як сильно мені хочеться, щоб усе було в нас, як раніше. Щоб... — погладжує її по щоці. — Щоб ти вірила мені. І...

̶  Я вірю, Яне. Чесно.

̶  Справді? — щиро зрадів.

̶  Так. — ніжно провела рукою по його шрамі на обличчі. — Вибач, що не одразу повірила. Просто, я... Я шокована всім тим... І... Не знаю, чого чекати далі. Що з нами буде, Яне? — з тривогою, з болем запитала. Чоловік сумно видихнув, а потім ледь всміхнувся. Міцніше притис жінку до себе.

̶  Моя хороша, головне, щоб ти була зі мною. Тоді впораємось. Ми з Корнієм збираємо компромат на тих покидьків. Скоро запроторимо їх за ґрати і тоді... Все буде добре. Як раніше.

̶  Ти розповіси мені більше про тих... Хто таке витворили з нами? Яне, зрозумій, мені дуже важко, коли нічогісінько не знаю. Як можу помогти тобі, коли нічого не кажеш?

̶  Моя маленька, розкажу. Але... Потім. Не хочу скидати на тебе все одразу. Головне, що тобі треба знати, це те, що я люблю тебе. І... Щоб не сталося, не вір нікому, хто скаже, що це не так.