Розділ 10

̶  Халепа... — сердито прошипів і захлопнув двері автівки. Ян стягнув з голови капюшон і пов’язку з обличчя, нервово кинув її на передню панель джипа.

̶  Не думав, що Влад так постарається, ще й документи прибере. — вони припаркувалися в темному задвірку неподалік агентства. Даремно зламали сигналізацію і систему відео спостереження, проникли в офіс. Жодних матеріалів по тій справі, над якою Ян працював перед зникненням так і не знайшли. Ні в комп’ютерах, ні на паперах.

̶  Ти впевнений, що то він? Нащо воно йому? — запитав друг, теж знімаючи з обличчя пов’язку. Рушив з місця.

̶  Думаю, він, хто ж іще? Від мого зникнення Влад тільки в плюсі. Пригріб до рук агентство, яке ми з батьком роками будували по краплинці. Не пам’ятаю, чи розповідав тобі, мій старий залишив роботу в земельному відомстві, бо хотів стати слідчим. Він же вчився, з самого початку мріяв працювати в поліції. Але не вийшло. Потім таки взявся за те, що йому було цікавіше. Починав, як помічник в іншого детектива, а згодом пішов на своє. Поступово, справа за справою здобував ім’я, довіру клієнтів. Потім я з ним почав. А Влад... На все готове, ще й...

̶  Що ще? — друг кинув на нього короткий погляд і знову зосередився на нічній дорозі.

̶  Ще й жінку мою хотів забрати, непотріб...

̶  Ого! — Корній підняв чорні брови. — Як знаєш? Сама щось розказала?

̶  Так... — Ян зціпив зуби. Насупився. — Не можу дочекатися, коли піду придушити того гада. Нема гіршого, як друзі, які б’ють в спину. Від ворогів хоч чекаєш, остерігаєшся удару, а то...

̶  Розумію... Але... Ти ж дивись, не наламай дров. Покажешся йому, хтозна-що може бути. А, якщо він заодно з тим Грачем? Тоді...

̶  Та знаю, що не можна зараз лізти до нього. Я почекаю. Стільки чекав, то й ще потерплю. От тільки... Де ж ті папери? Я завжди робив паперові копії. Якби знати, він знищив їх, чи вдома, може має? Чи файли. Хоч би щось знайти.

̶  Хочеш вламатися до нього в хату? — підморгнув Корній.

̶  Не знаю... Хоча... Можна спробувати, поки що, згадати хоч щось по тій справі і вивчити все про теперішній стан агентства і працівників. Добре, що хоч це ми знайшли. — Ян покручує в руці дві флеш карти, на які завантажили все, що змогли.

̶  Так. Розкажи мені більше, на чому ти тоді зупинився, що за справа була? Заодно і згадаєш трохи. Може прийде якась думка, що робити далі.

̶  Так. Тільки, давай вже завтра. Щось я... Вже ніякий зараз... — зітхнув. Все його тіло вже так нило від болю, що годі на чомусь зосередитися. Почав позіхати, їзда в машині заколисує.

̶  Гаразд. Втомився?

̶  Не те слово... Корнію, я... Знаєш... Почуваюся старим дідом. Всі ті травми ні на мить не дають забути про те все...

̶  Так. Шкода... Ти ж тільки на 2 роки від мене старший, рано ще себе списувати.

̶  Ага. Побачимо... Може ще очухаюся трохи. Я живучий. — відповів, ледве тримаючи очі розплющеними. Повіки все важчі. Відкинув голову назад, спробував подумки спланувати, що робити далі, як швидше зібрати докази проти Грачів, та голова вже категорично відмовлялася працювати.

̶  То, куди тебе підкинути? У нову криївку, чи до милої? — ледь всміхнувся друг.

̶  Давай додому. Завтра закінчимо на тій квартирі, трохи щось завеземо, щоб можна було більш-менш по-людськи там ночувати. А зараз...

̶  Добре. — Корній повернув на вуличку, що веде до квартири Яна і Аліни.

  Жінка ворухнулася, розкинула руки. Солодко посміхнулась, пригадуючи дуже милий сон, що приснився цієї ночі. Раптом здалося, що біля неї хтось є. Давно забуте відчуття. Різко розплющила очі, вже ранок. Повернулася на бік. Ян. Лежить поруч, опершись на лікоть. Мило посміхається.

̶  Ти? — сіла, підсунувши на себе ковдру. Розгубилася.

̶  Ага... — лукаво підморгнув. — Сподіваюся, ти не будеш зараз сваритися і виганяти мене? Я не витримав. Ти так міцно спала... А я... Не хотілося розстеляти постіль на дивані. І... — Аля ніяково посміхнулась. Пригладила своє волосся.

̶  Так і скажи, що хотів спати зі мною. Не треба нічого вигадувати. — Ян стримано засміявся.

̶  Дякую. Ти полегшила мені задачу. — вигляд в нього кепський. Дуже втомлений, навіть виснажений. Ніби й не спав зовсім. Але очі сяють якоюсь внутрішньою радістю, надією. Аліна не змогла не пройнятися співчуттям, ніжністю до цього чоловіка.

̶  Знаєш... Я думала, то мені сниться, що... Мене обіймають такі теплі долоні, погладжують... То був найприємніший сон за два роки. Не хотілося прокидатися. — посміхається, несміливо поглядаючи на чоловіка в білій футболці, що теж сів, оперся на м’яке узголів’я ліжка.

̶  То був не сон. — прошепотів. Підсунувся ближче до неї. Взяв за руку. Погладжує долоню, вище. Аля не заперечує. Але почала хвилюватися. Що зараз буде? Якось... Важко збагнути, що він знову поруч. Не віриться.

̶  Ходи до мене, Алю. — хрипко промовив. Обійняв за талію, притягнув до себе, почав цілувати в щічку, вушко, шийку. Важко дихає. Аля ледь здригнулася від дотику його бороди. Незвично. Почав блукати гарячими долонями по ніжному тілі, яке приховане за тонкою сорочкою. Аліна примружила очі і завмерла. Лиш серце швидко стрибає в грудях. Стало важко дихати. Ох... Як же приємно... Як скучила за цими руками... Але...