Розділ 6

   Брат не поспішав їхати додому, натякав, що не проти залишитися тут ночувати. Та Аліна сяк-так спровадила його і забрала ключі від квартири. Залишившись сама, розхвилювалася. Всі думки про Яна. Прийде сьогодні? Чи аж, коли закінчаться гроші? О, люди... Як так можна?

  Ходила по квартирі, не знаходила собі місця. Вчора, коли чоловік повернувся, на якусь мить здалося, що це кінець усім бідам, невизначеності. Що тепер все буде добре. Можна буде пригорнутися до коханого, прийшовши з роботи. Не зеленіти, коли хтось запитає, чи має вона чоловіка. Як раніше, сидіти разом вечорами просто розмовляти, слухати музику. А деколи вони з Яном ходили гуляти. Теж, переважно, вечорами. Навіть, коли вже темно, їй не було страшно, якщо милий тримав за руку. З ним завжди почувалася безпечно, хоч би що трапилося. А на вихідних, бувало, влаштовували собі пікнік десь на природі.

  Ох... Як же вона любила такі моменти, коли вони лише удвох. Ніхто не заважає просто насолоджуватися одне одним і спокоєм. Ян любив просто мовчки сидіти поруч. Деколи, ніби, дивилися якийсь легкий фільм, та насправді, він думав тоді про щось своє. Переважно, якісь робочі питання. А, бувало, зненацька, до нього приходила якась ідея, версія щодо розслідування якоїсь справи. Тоді він коротко радився з Алею. Деколи питав жіночої думки про якусь деталь, не дуже зрозумілу чоловікам. Вона радо помагала.

   А бувало і навпаки — Аліна запитувала чоловіка про щось пов’язане з її непростою роботою. Хоч і не такою вкрай серйозною, як у Яна, але теж дуже відповідальною. Чоловік з задоволенням помагав, якщо міг. Або, принаймні, вислуховував з непідробним інтересом, коли їй хотілося поділитися смішними, чи дивними випадками, яких на весіллях немало. Або трохи поскаржитися на клієнтів, чи ще когось. Тоді Ян обіймав дружину і, як до дитини, казав щось на зразок: «Ти в мене така розумниця. Як тим людям пощастило з організатором їх весілля.» і міцно цілував. Тоді Аліна вмить забувала про усі труднощі, пригорталася до чоловіка і почувалася такою щасливою...

  Переважно їм вдавалося знаходити золоту середину між тим, щоб цікавитися заняттями одне одного і не набридати. Не раз Аліна з Яном жартували, що працюють,  як злагоджена команда. Це прийшло з роками. А, як буде тепер? Мабуть, доведеться почати усе з нуля. Тільки... Якби ж знати, чи варто?

  Чи не змінилися вони надто сильно? Як знову навчитися довіряти одне одному?

  Аліна не помітила, коли задрімала на дивані у вітальні з альбомом фотографій на колінах. Її розбудив дзвінок у двері. Різко підскочила. Зиркнула на годинник, майже 11-а вечора. Хто б це прийшов? За мить пам’ять увімкнулася. Це ж Ян, напевно. Пішла відчинити.

  Він. Через вічко у дверях побачила високого бороданя, що підняв до неї неспокійний погляд, поправив капюшон на голові. Нетерпляче проказав, щоб швидше відчинила. Аля мовчки впустила чоловіка в квартиру і, не дивлячись на нього, повернулася в простору, світлу кімнату. Сіла на диван, взяла той альбом. Аби хоч чимось себе зайняти. Всередині закрутився такий ураган з протилежних почуттів, що геть не знає, що робити. Одна половина її ледве стримує бажання кинутися на шию цьому чоловікові. А інша... Навіть на поріг би не пустила. Годі зрозуміти, котра половина більша зараз. Та, мабуть, таки перша, бо ж відчинила двері.

̶  Алю? Як гарно пахне... Ти ж казала, що не готуєш тепер? Таки чекала мене? — трохи ніяково проказав Ян, коли зайшов у вітальню.

̶  То Пашка приходив. — буркнула, не піднімаючи очей від фотографій. Чомусь, не хотілося зізнаватися, що справді чекала. Хоч зі страхом і ще купою різних почуттів, але дуже чекала. І готувала з думкою про чоловіка, а не брата.

̶  А-а-а... То ти для нього старалася? А я вже, було, подумав... — чоловік підійшов зовсім близько. Присів біля дружини. Лагідно промовив:

̶  Алю? Що з тобою? Ти сердишся? Навіть не глянеш на мене?

̶  А ти, як думаєш? — тихо відповіла і продовжила роздивлятися фото, де вони удвох на мальовничому озері в Карпатах. На очах виступили сльози. Дуже захотілося повернутися в той безтурботний час, коли все було так рожево, легко, зрозуміло. Не те, що зараз...

  Чоловік почекав ще трохи, а тоді встав, відвернувся. Важко зітхнув.

̶  Що ж... Я підозрював, що так буде. — здається, байдуже сказав і пішов з кімнати. Аля провела його розгубленим поглядом. Вмить пожаліла, що навіть не роздивилася чоловіка, як слід, при нормальному освітленні. Вчора ж постійно були у напівтемряві. Сьогодні ж навмисне позакривала усі жалюзі в квартирі.

  Ян пішов у спальню, за кілька хвилин повернувся. Сів біля неї.

̶  Алю, дивися сюди. — побачила в його руках кілька банківських карток. Та далі увагу жінки прикували не шматки пластику з золотистими написами, а великий, свіжий шрам на голові чоловіка. Рана вже затягнулася, але явно не пізніше, як кілька місяців тому. Очевидно, вчора з переляку і не розгледіла. Як і того, що в чоловіка з’явилося трохи сивини на скронях.

̶  Ти сердишся, бо я взяв гроші? Звісно. Але не треба, Алю. Зрозумій, мені необхідна була готівка, бо я не можу скористатися карткою. Мене можуть побачити десь, кругом є камери, люди. Та й... Взагалі, картки можуть відстежувати. Одразу запідозрять, що я живий.

̶  Он, як? — нарешті обізвалася Аліна. — І, що далі?

̶  Далі... Ти можеш користуватися моїми картками. Якщо хочеш. Ти ж раніше просто не знала паролів, так?