Розділ 4

   Доки Ян був у ванній, Аліна ходила туди-сюди по кухні. Намагалася накрити стіл, щоб нагодувати пропажу. Та насправді в неї виходили безцільні, маятникові рухи. Думки плуталися, тіло, ніби п'яне. Не могла збагнути, для чого відкрила холодильник, або, чи має улюблений чай Яна. Ускладнювало задачу й те, що він сказав не вмикати світла, хоч жалюзі і опущені. А лиш по необхідності присвічувати собі ліхтариком, що у телефоні.

  Невдовзі почула, що чоловік пішов у спальню. Вийшла в коридор. Побачила свою сумку. Згадала, що має якісь смаколики з весілля. Це один з плюсів її професії, частенько можна щось перехопити на банкеті, та ще й з собою, буває, дадуть. Хоча, переважно, на весіллях вона така зайнята, що ніколи багато їсти. 

   Витягла з сумки невеличку упаковку з весільними солодощами. Почала викладати на тарілку, присвічуючи телефоном. Ян любить солодке.

̶  Ти навіть нагодуєш блудного сина? — почула за спиною тихий голос чоловіка. Озирнулась. Частково спрямувала світло на нього. Ян одягнувся в свою спортивну кофтинку з капюшоном і джинси. Відросле волосся зачесав назад. Але бороду не зголив. А шкода... Якось вона... Геть збиває з пантелику. Наче, не той чоловік. Ніяково посміхнулась.

̶  Якщо будеш чемний. — знаючи смаки чоловіка, пошкодувала, що не має того, що він любить. Поставила на стіл чашку чаю і нарізаний сир, помідори, хліб і якийсь соус. Собі взяла води.

̶  Сідай. — запросила за стіл. — Вибач, ніякого супу, чи м’яса не маю. Я тепер рідко готую. Нема для кого. — він сів, але дивиться не на їжу, а на неї. Аля поклала телефон так, що він світить в протилежний від них бік. Атмосфера вийшла б дуже романтична, якби не одне «але.»

̶   Дякую, Алю. — чоловік несміливо потягнувся тремтячою рукою до її долоні, що лежить на столі. Уважно дивиться на жінку. Тихо промовив:

̶  Золотко, як я скучив, не уявляєш... — жінка розгублено відсмикнула свою руку. Встала з за столу, відвернулася спиною, оперлася на стільницю. Але, якимись внутрішніми очима все одно, відчувала уважний погляд чоловіка на собі. Від цього ставало дуже ніяково. Горечко... Невже вони стали чужими? Чому почувається так, ніби сидить серед ночі в темряві з незнайомцем? Хто цей чоловік? Чомусь, здається, що це зовсім не той Ян, якого вона знала дев’ять років. Неможливо пояснити, але жіноче серце відчуває тривогу.

  Мільйони разів уявляла, як зустрінуться після довгої розлуки. Як беззастережно впаде в обійми коханого. А тепер... Повний хаос в думках.

̶  Алю, сядь, не бійся. Я... Не зроблю тобі зла більшого, ніж вже зробив. Принаймні... Постараюся. — глухо промовив чоловік. Жінка зусиллям волі опанувала себе. Обернулася обличчям до нього. З гіркотою, стримуючи сльози, запитала:

̶  Невже ти не міг хоч якось дати мені знати, що живий? Хоч одне слово?... Щоб я... Прокляття! Яне, я майже два роки не знала, вдова я, чи покинута! І, як з цим жити далі, що казати людям. А мене, повір, часто запитують. Робота така. — чоловік відповів:

̶  Я писав тобі! Ти, хіба не отримувала мого повідомлення? Десь через тиждень після зникнення я писав тобі на месенджер з чужого номера. Від Івана Івановича. Ти ж знаєш, що мав такий акаунт. Чи ти не зрозуміла, що то від мене? Я не міг писати прямо, але... Думав, ти зрозумієш...

̶  Що?! Яке ще повідомлення? Я нічого такого не отримувала. Що ти писав?

̶  Я написав так, як колись ми домовлялися. Розслідування називати пошуком грибів. А бандитів великими грибами. Забула?

̶  Почекай... — напружила пам’ять, та все одно нічого такого не могла згадати.

̶  Алю, я писав тобі, що пішов до лісу, а знайшов таку велику поляну з грибами, що повернуся нескоро.

̶  Справді? Нічого не розумію... Я не отримувала такого... — важко видихнула. Провела рукою по каштановому волоссі до плечей.

̶   Не може бути. Я точно відправляв. Коли ще був в Україні. А потім... Зрозумій... Там не те, що інтернетом користуватися неможливо було... А хоч би не здохнути в тому... Таборі виживання. — холоднокровно промовив. Його руки неспокійно блукають. Око якось дивно сіпається. Жінка зітхнула. Страшно уявити, що він пережив, якщо таки каже правду. Рабство, катування? Жах... Вона постаралася не зосереджуватися на цих думках. Надто вони лякають. Навіть бойовиків, чи фільмів про знущання над рабами ніколи не могла дивитися. Не те, щоб в реальності таке.

̶  Алю, я...

̶  Краще поїж спершу. А там видно буде. — обірвала чоловіка на пів слові. Він зітхнув.

̶   Що ж... Як скажеш... — почав їсти. Вона попила і пішла у ванну. Довго сиділа, поливала себе водою в надії, що хоч трохи розвидниться в голові. У ванній нема вікон, тому можна увімкнути світло. Хоч тут...

̶  Алю, ти жива там? — Ян не дочекався, постукав у двері. Жінка, чомусь, затремтіла. Мороз пішов по тілу. Від чого? Хтозна. Згадалося, як колись вони милися в цій великій кутовій ванні разом. І не лише милися... Міцно стиснула повіки, намагаючись прогнати ті яскраві спогади, що зовсім зараз недоречні. Чомусь, перевірила очима, чи закриті двері на замок. Стало, якось, страшнувато, якщо він зайде. Дожилася...

̶  Так. Я зараз вийду. — гукнула.

̶  Добре. Бо я вже подумав, що ти знову вимкнулася, не дай Боже.

̶  Ні. Все нормально. — якщо так можна сказати у їх ситуації. Одягла нічну сорочку, замоталася в махровий халат і вийшла. Ян сидить на підлозі у спальні. Щось дивиться в її телефоні.