Розділ 3

  Ян ледь чутно вилаявся, а тоді пробурмотів:

̶  Красунчик, ти Яне... Налякав жінку до втрати свідомості. Молодець... — притримуючи Аліну однією рукою, акуратно стягнув зі струнких ніжок сріблясті босоніжки на високих підборах. Підхопив на руки, роззувся і поніс її в спальню.

  Серце гатить, як навіжене. Так страшно увійти в ту кімнату, де колись були такі щасливі. А раптом там інший чоловік? Чи принаймні, його речі? Що тоді? Ех... Краще не думати зараз про це. Є проблеми і серйозніші.

  Увійшов, клацнув вмикач маленької лампи. Руки не забули, де він. Поклав Аліну на широке ліжко. Якийсь час просто розглядав її, сидячи поруч. Дівчина не відкриває очей. На блідих щічках блистять сльозинки. Важко зітхнув. Трясця... І чого все так паршиво?

  Так сильно захотілося поцілувати це вродливе личко. Випити ті сльози і знову побачити її щасливу посмішку. Таку особливу. Він не забув, як вперше побачив її. І з тої пори вже не зміг не думати про цю милу дівчину. Відтоді минуло немало років, а спогади такі живі, наче то було вчора. Схилився, ледь торкнувся губами її обличчя під оком. Облизав солонуваті сльози, що залишилися на його устах. Аромат парфумів Алі нестримно вабить. Її груди ледь помітно здіймаються від дихання. Всередині розбурхується ураган почуттів. Ні... Не час розкисати. Не можна втрачати голову. Прикрив дівчину покривалом і підвівся з ліжка.

  Опустив жалюзі на вікні. Уважно розглянувся по знайомій кімнаті. Хм... А тут майже нічого не змінилося за майже два роки його відсутності. Жодних слідів іншого чоловіка. А на стіні навпроти ліжка, як і тоді, красується їх з Аліною фото, яке зробили в день одруження. Хоч вони не у весільному вбранні і не біля розкішного лімузина, та сяють від щастя.

  Чоловік міцно зціпив зуби, аби не завити від болю. Прокляття... Треба ж було так все зіпсувати...

  Знову глянув на дружину. Потім тихо відсунув дверцята шафи-купе. Меткий погляд швидко знайшов знайомі речі. Не може бути... Вона не викинула його одяг. Все, як завжди, акуратно поскладане на поличках і розвішане на вішаках. У шухляді його дрібнички. Взяв свій ручний годинник і срібну запальничку, яку колись давно подарував друг. Не побачив жодних чоловічих речей, які б не були його. Клас... Вражено видихнув. Крутнув головою.

  Знову озирнувся на Аліну. Спить. Тоді якомога тихіше відкрив шухляду, де сподівався знайти готівку. Супер... Все, як колись. Документи і гроші тут. Щоправда, грошей не так багато, як бувало раніше, але добре, хоч щось. Залишив кілька тисяч, а решту запхав собі у кишеню старого піджака.

  Аліна ворухнула головою. Чоловік поспішив до неї. Сів на ліжку, взяв її за руку. Яка ж холодна... Підніс до уст, похукав на маленьку долоньку, поцілував.

̶  Аліно, прокидайся. — неголосно сказав. Погладив тильною стороною пальців її скроню. Жінка привідкрила очі. Потім знову заплющила. Ян пішов на кухню, щоб принести їй води. Світла не вмикав. Тут теж, здається, майже нічого не змінилося. Можна навпомацки знайти все, що треба. Приніс склянку води. Знову заговорив до жінки. Вона нарешті отямилася. Розгублено поглянула на нього. А за мить різко сіла на ліжку.

̶  Яне? Ти не приснився мені? — запитала, намагаючись роздивитися чоловіка, що поруч.

̶  Випий водички. — простягнув їй склянку. Аліна взяла. Залпом випила всю воду. Ще якусь мить вони дивилися одне на одного, вагаючись, з чого почати розмову.

̶  Яне… Таки живий? Господи... — нарешті витиснула з себе жінка і знову мало не заплакала. Але чоловік не дав їй. Рвучко захопив у міцні обійми і почав тихо, але дуже схвильовано говорити:

̶  Так, моя хороша. Я живий! Хоч, якщо чесно, вже і не вірив, що залишуся жити. Я попав у таку халепу, що годі й розповісти. Моє золотко, повір, я не хотів покидати тебе. Прошу, вибач, що так все зіпсував. Я...

̶  То, де ти був так довго? — відхилилася і врешті задала питання, яке  мучило.

̶ Я... Це довга історія. Неможливо пояснити в двох реченнях. Алюсь, я пізніше все тобі розповім. Обіцяю. А зараз, будь ласка, послухай...

̶  Де ти був?! — зі сльозами на очах голосно запитала жінка і відштовхнула від себе його руки.

 ̶  Алю... Прошу тебе...

̶  Тільки правду, Яне! Щоб тобі! Я майже два роки шукаю тебе, як дурна! Ходжу по поліціях, детективах, хтозна де. Ти, ніби під землю провалився, ніхто нічого не знає! Всі очі виплакала! Я навіть в морзі два рази була! Мені сказали, що знайшли когось схожого на тебе! Уявляєш, що я пережила?! І це ще не найгірше... А ти з’являєшся, як ні в чому не бувало, і навіть не хочеш нічого пояснити? Чудово!

̶  Тихо, не кричи! Хтось почує. — чоловік спробував втихомирити Аліну. Та це не так просто. Емоції, що назбиралися за два роки не бажали сидіти тихо. Жінка мусила дати їм волю, аби не вибухнути.

̶  І, що?! Хай чують! Яне, мені казали, що ти жив десь на півдні України з якоюсь жінкою і дитиною. А потім переїхав невідомо куди. То це правда?! Тому не хочеш нічого розповідати? А я, дурепа, не хотіла вірити... — жінка зіскочила з ліжка, але не побігла нікуди. Безсило опустилася на килим і знову заридала.

̶  Ні! Нічого подібного! — різко проказав. Сів біля жінки на підлозі, взяв її за руки і почав розповідати:

̶  Алюсь, я не зраджував тобі, клянуся. Причина зовсім в іншому. Ти знаєш, я розслідував різні справи. І наткнувся на один серйозний злочин. Там... Виявилися задіяні дуже круті посадовці і бізнесмени, яким було що втрачати. Вони спробували підкупити мене, щоб зам’яти ту справу. Але я не зміг... — голос чоловіка тремтить, схвильований, як ніколи. Аля підняла на нього уважний погляд. Дивно... Ян завжди був дуже стриманий, врівноважений. За це жартома називала його залізяка. А сьогодні...