Розділ 2

  Щоразу, коли серед ночі повертається додому, Аліна каже собі, що паршива в неї робота. Куди це годиться, лазити темними вулицями в той час, коли нормальні люди солодко сплять? Хоча, від автомобільної стоянки до квартири недалеко, все одно страшно.

  Молода жінка міцно притиснула ліктем величеньку жіночу сумку, охопила себе руками і швидко крокувала знайомою дорогою. Попри літо, ніч видалася холодна і той жакетик, одягнений поверх елегантної ділової сукні ніяк не міг зігріти.

  Вже зовсім близько. Ось уже видно рідний під’їзд. Зараза... Чого ж таке слабке освітлення? Місяць на небі і то дає більше сяйва, ніж ті кілька ліхтарів, що горять вздовж вулички. Раптом за спиною почулися чиїсь кроки. По тілу молодої жінки пробігло тремтіння. Серце почало швидко-швидко калатати. Озирнутися? Хочеться. А з іншого боку, очі не бачать, серце не болить. А раптом той, хто йде за нею, помітить, що вона дивиться на нього і по-своєму це розцінить? Ні, краще швидко забігти в під’їзд, а там на другий поверх і чимдуж за двері рідної квартири.

  Аліна пришвидшила крок. Та невдовзі зрозуміла, що той хтось теж пришвидшився. Не відстає. Трясця... Тільки не це... Бракувало лиш, щоб її пограбували зараз, чи ще гірше. Наче, без цього життя-малина.

  Не озираючись, жінка почала бігти. До під’їзду вже зовсім близько. Та з кожною секундою тіло ставало все більш ватяне, ноги ледве слухалися. Страх робить своє діло. Услід за цоканням її підборів почулися швидкі кроки, явно чоловічі. Надія відбутися тільки переляком геть розтанула. Доведеться оборонятися. О, ні... Він вже зовсім близько...

   Біля самого входу в під’їзд найтемніше місце. Мабуть, знову згоріла лампочка. Якось би його швидше проскочити, і до середини. А там, може, хтось почує і допоможе. Та не встигла жінка натиснути код на залізних дверях, як відчула, що її схопила ззаду за талію міцна чоловіча рука. Інша спритно затулила рота, майже не давши крикнути. Ну, все...

  На якусь мить страх паралізував жінку. Та ненадовго. Вона почала вириватися. Вдарила чоловіка ліктем в живіт. Раптом в пам’яті ожили яскраві спогади. Пригода дев’ятирічної давності. Хіба таке забудеш? Тоді була дуже подібна ситуація. Серед темної вулиці на неї напав якийсь ненормальний. Але, коли вона, на той час юна студентка, вже геть змучилася відбиватися, їй на допомогу прийшов чоловік, що випадково там опинився. Проти молодого спортсмена псих-нападник не мав шансів. Ех... Тільки сьогодні, як на зло, нікого немає поруч, щоб врятувати.

  Несподівано жінці здалося, що вона знає ці чоловічі руки. Серце ще сильніше загарцювало в грудях. Не може бути!

̶  Ш-ш-ш... Тихо, не кричи. То я. — прошепотів біля вуха бандит. До болю знайомий голос, мов гострим лезом прошив свідомість. Хвилювання дійшло піку. Господи... Куди вже більше? Як не впасти від надміру почуттів? — жінка схопила нападника за руки і завмерла.

̶  Алю, не бійся. Це я. Вибач, що налякав. — знову тихо промовив чоловік.

̶  Тихо, добре? — далі обережно забрав свою долоню з обличчя Аліни. Жінка не одразу озирнулась. Якусь мить не могла вийти з шоку і промовити бодай щось. Заціпеніння скувало все її струнке тіло. Переляк, радість, розгубленість змішалися в один великий клубок. Не може бути... Невже він? Стало страшно, що це самообман. Ілюзія виткана наляканою свідомістю. Зараз вона озирнеться і побачить в себе за спиною не того, кого так довго шукає. Не коханого, за яким невимовно тужить вже майже два роки, а когось іншого. Чужого. Якого краще б не зустрічати серед ночі. Адже не раз бувало, що гукала його на ім’я, побачивши когось дуже схожого. А потім боляче розчаровувалася, коли розуміла, що то не Ян. Зовсім не він.

   Високий чоловік знову упівголоса заговорив:

̶  Алю, то я. Поглянь на мене. — і обернув жінку обличчям до себе.

  Все... Більше нема сумнівів. Аліна мовчки роздивляється  те знайоме обличчя. На якому добре знає кожну рисочку. Навіть у напівтемряві годі сплутати його з кимось іншим. Це Ян. Його голос. Хоч і з’явилася в ньому якась хрипкуватість, якої раніше не було. І його зовнішність. Тільки... Щось змінилося в чоловікові. Інший запах. І справа не в тому, що схуд, чи шкіра стала темніша, волосся довше. Навіть не у відрослій бороді, яка ховає ті щоки, які так любила цілувати. Його погляд такий... Важкий, гострий. Якийсь, дуже дивний.

  Чоловік розглянувся по боках, ніби остерігаючись когось.

̶  Аліно, будь ласка, впусти мене швидше в квартиру. Не можна, щоб хтось бачив мене тут. — попросив Ян. Врешті жінка трохи прийшла до тями. Промовила.

̶  Яне? Очам не вірю... Ти?

̶  Так. Ходімо швидше, прошу тебе. Потім все поясню. — нетерпляче сказав чоловік. Що ж... Потім, то потім... Вибір невеликий. Тремтячими руками Аліна натиснула код на дверях. Вони пропікали і відчинилися. Чоловік пропустив її першу.

̶  Глянь, нікого там? — з острахом розглядається. Вона пройшла в слабоосвітлений під’їзд, сказала, що нікого нема. Тоді Ян взяв її за руку і швидко повів на другий поверх по сходах.

  Вона слухняно пішла. Відчинила двері трикімнатної квартири. Хоч руки тремтять так, що ледве змогла поцілити ключем в щілину. Все тіло, мов ватяне. Та, яка різниця? Хіба можна не впустити додому того, кого так відчайдушно шукала? І байдуже, що в пам’яті, як непрошені гості, почали виринати всі ті гидоти, які чула про Яна від його колеги. Все одно, ніколи в це не вірила.