Глава 23

Pov Алана

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати. Оборотні, по суті, самі загасили пожежу за півгодини. Козаки в цей момент стояли, намагаючись підібрати щелепи. Напевно, бідолахи і не могли очікувати, що буде далі.

Люди озброїлися проти всіх зі строкатим волосся на острові. Виявилось, що ніхто. Повторюю: Ніхто з воїнів (крім окремих осіб) не був у курсі про те, що чверть їхньої армії була перевертнями. Козаки просто відмовлялися довіряти тим, хто брехав їм усі ці роки.

Як так вийшло? Я поняття не маю. Однак на Січі стали творитися жахи. За півдня люди мало не камінням закидали строкатоволосих бідолах. І ось питання: хто з них має рацію? Вовкулаки чи люди? Відповідь, на жаль, мені невідома. Лише боги їм судді. Але навіть зараз я спостерігала наслідки мовчання перевертнів та старшини.

На годиннику вже десята. Таверна битком набита. Кожен із воїнів вважав, війна – війною, а обід за розкладом! Тільки, ось задира Тарас – юнак років вісімнадцяти не зміг пройти повз палаючої не природно червоним кольором шевелюри Рікса. Цей запальний, як зовні так і внутрішнє юнак чимось нагадував мені Дмитра, бо Рікс, як я зрозуміла, був заступником Шири, молодий, але мудрий і мужній.

– Гей! Блохатий, хто тобі дозволив тут перебувати? – прогарчав русявий Тарас, дзенькнув срібною сережкою у вусі.

– А коли це в нас запровадили нові закони? Чи в тебе, ніженки, апетит від страху пропадає? – огризнувся у відповідь перевертень – так я тобі тебе заспокою, ти настільки жахливо смердиш, що навіть зголоднівший вовкулак, не захоче тобою поласувати.

– Ах ти – замахнувся було хлопець, але Рікс без жодних зусиль перехопив руку з ножем.

На обличчі червоноволосого не було нічого, крім куленепробивної самовпевненості. Перевертень наче трохи стиснув відхоплену руку. Однак кожен присутній почув виразний хрускіт кісток.

– В'яжи його! – кинулися козаки на дволикого, але не долетіли.

"Як погано, що Івана з Тихомиром немає!" – тільки подумала я і вже в наступну мить від шоку розкрила рот. Рожевоволоса дівчина і зеленокудрий юнак з одного удару збили нападників, а ті, не встигнувши згрупуватися, полетіли на всі боки, збиваючи столи і посуд, що стояв на них. Почалося місиво. Лунали рики, люті вигуки, клаптями летіла шерсть, волосся, одяг… дзвеніли зброя та розбитий посуд. Перекидалися столи, дерев'яні кружки розліталися на тріски.

– В ім'я всього святого, припиніть! – стала Ольга між двома юрбами дерущихся – козаками і перевертнями. Очі обидвох натовпів блищали від люті – невже ви настільки дурні щоб готові вбивати один одного через дрібниці? – не вірячи оглянула зал офіціантка.

– Дрібниця? – вигукнув хтось із натовпу – вони майже 10 років нам брехали!

– Ну, по-перше, не брехали, а не домовляли, а по-друге, поставте себе на їхньому місці! Як би ви зробили, знаючи, що ваші союзники так ненавидять ваших татарських дволиких побратимів? Таких самих перевернів! Адже ми не знаємо, як це: бути наполовину звіром! Може, нам було б тільки краще від незнання!

– Як би дивно це не звучало – відгукнувся в тиші, що дзвініла в ухах і розрізалася настороженими поглядами Олег – але Залізнячка права – Підійшов він ближче до рознощиці – згадайте про те, як під Полтавою варги вчасно прийшли на допомогу! Згадайте скільки побоїщ було виграно завдяки їм! Згадайте, як Вільгельм із їх головою на площі обряд братства проводили! Як разом йшли з церкви...

– І де зараз Вільгельм? – вигукнув хтось, і по натовпу поповз шепіт.

– А де ж Роджер Равві? – не розгубилася Ольга – чи не забув ти часом, що вони загинули на одному полі під знаменами Запоріжжя? Українці з покон віків був доброзичливий і розважливий народ! То що ви зараз творите?

– Дволиких це не стосується! – отруйно відповіли присутні практично в один голос – Вони не українці!

– Он як – сплеснула руками шатенка – а чи багато українців серед нас? Ось що? Він українець? – тицьнула вона в якогось з натовпу – Ні, він поляк! А ти українець? – скосилася вона на іншого – ой, молдованин! – награно засмутившись похитала вона головою – Та й взагалі хто з нас може похвалитися своїм чисто українським походженням?

– Я – хмикнув Олег.

– Козацьким, але не українським, – заперечила Ольга, – ну ось хто ми такі? Усі ми козаки. Я, ви, навіть Рікс та Алана. Адже козаки – це не народність, не національність, і навіть не культура. Козацтво – це спосіб життя, це стан душі! Всі ми віримо в єдиного бога, всі ми їмо один хліб, носимо один і той самий одяг… нехай і говоримо часто різними мовами… всі ми рівні і всі нас об'єднує спрага до свободи та справедливості. То чого нам розводити тут сварки?

Люди опустили голови, визнаючи правоту дівчини. На землю полетіла викинута зброя, звоном проголошуючи капітуляцію. А Ольга все не замовкала:

– 10 років ми жили пліч-о-пліч. Ділили збуті скарби, роботу, дах, і ми разом переживали всі негаразди. То невже зараз ми роздеремо і заб'ємо наших товаришів через їхню природу?

Ця мова пройняла навіть мене… мені й так не хотілося встрявати в ці розбірки, а тепер я була на всі сто відсотків впевнена у їхній несправедливості. Як би не було дивно, але на цій секунді все закінчилося. Воїни самі почали відновлювати розгромлене, та так ніби нічого й не було. Лише розбитий посуд нагадував про сварку.

Після обіду я, як і було домовлено, пішла до будівлі Ради. Кабінет зустрів мене спокійною безтурботністю та втомою, а також сказом і риком. Дмитро клював носом біля вікна, Соломія ж упустивши голову на стіл не подавала ознак життя. Тільки Агафії не сиділося на місці. Блондинка міряла кроками кімнату, бурчачи щось собі під ніс.

– А де решта? – вирішила під подати голос я.

– Дивлячись хто тебе цікавить, – зітхнув волхв. – Тихомир та амазонки допомагають постраждалим, суддя та скарбник разом із Хмельницьким оцінюють масштаби втрат.

– Зрозуміло, – зітхнула я.

– А ти щось хотіла? – звела голову гетьман.