Глава 22

Мені все ще не віриться, що хлопчик справді зробив хоч щось для мене… До того мені здавалося, що всі дії оточуючих були спонукані лише жалістю. До того ж я часто почувала себе... трохи навіть самотньо...  Хоча... Може я сама цьому винна?

– Щось не так? – насторожився хлопчик, коли по моїй щоці ковзнула самотня сльоза.

Чомусь у цей момент, мою увагу привернув пейзаж, що розкинулися на протилежному березі. Ліс губився десь за межею видимості, крони дерев були накриті загадковою вуаллю темряви і срібла, вітер шелестів поки ще нечисленним листям на землі, створюючи неймовірну симфонію, що навіює спогади.

Весь мій смуток миттю зник, а думки зайняла зовсім інша тема.

– Гриць… – тихо покликала я – а… як так вийшло, що два зовсім різні війська стали такими схожими?

Я не могла не поставити цього питання – я з самого приїзду сюди мене дивували козаки, так само, як і амазонки.

Наскільки мені було відомо, між ними немає нічого спільного. Та й за фактом дівчата-найманки у вельми і вельми відкритих шкіряних костюмах нічим не схожі на місцевих надмірно правильних воїнів, що шанують норми поведінки, традиції... різниць між амазонками і козачками можна знайти масу. Наприклад, основна зброя запорожців, крім шаблі, – це вогнепали. Більшість амазонок лише захоплюються, дивлячись на "рушниці", але з невідомих мені причин ще не одна не придбала собі щось подібне.

Проте обидва ці народи поєднують пристрасть до свободи і невгамовна жага життя. Вони однаково засуджують зраду та зарозумілість. У їхніх соціумах панує взаєморозуміння та повага...Також я не перестаю дивуватися спільним для всіх тутешніх воїнів безстрашності та наполегливості.

Я дійсно вдячна всім їм, і не можу не захоплюватися цими двома неймовірними соціальними групами чи… народами?

– Ну… – задумався хлопчик, шукаючи відповідь на моє запитання – мені здається відповідь лежить у нашій історії – загадково прошепотів він – багато століть тому цю територію до межі драконів населяли кочові племена. Імена їм сколоти, чи скіфи. Це було могутнє кочове плем'я, яке досягло найбільшої майстерності у військовій справі. Однак незадоволені ельфи та перевертні, заздривши їхньому процвітанню та родючій землі вели численні війни і внаслідок яких території племен значно скоротилися. Згодом за Доном, або грецькою Танаїсом, почав зароджуватися ще один народ... Він був іншим. Їхнє військо очолювали дівчата, а чоловіки мали в рази менше значення. Їх прозвали сармати. Минули роки, а живим нагадуванням про ті часи залишилися ми – амазонки, які, зберігаючи традиції, відокремилися від поляк, що так голосно заявляють про своє сарматське походження і ми українці, які через роки воєн та неволі не змогли придушити у собі спрагу до свободи створивши козацтво...

Із завмиранням серця я слухала захоплюючий екскурс в історії Запорожжя. Перед моїми очима як на яву виринали описані привидом картини...

А я… я знову понурилася.

– Щастить вам – не стримала я зітхання – у вас багата історія, яку є кому пам'ятати. Ви як одна велика родина, яка горло перегризе за будь-якого зі своїх членів... а я залишилася сама і не знаю, чи зустріну колись близьких, чи всі вони розтанули в небуття разом з містом і моїм минулим...

Слова самі полилися з вуст. Не в силах вже мовчати, я й не стримувала їх. Кожен звук видавався з болем. Я ледве трималася, щоб не розплакатися…

Боги, яка ж я дитина. Я й справді не хочу вірити у те, що відбувається. Хочу потрапити додому.

– Алана… – з гіркотою в голосі покликав хлопчик, однак тут же його осяяла ідея – хей… а хочеш я тобі покажу ще дещо – і схопив мене за плечі.

Як не дивно, руки хлопчика не пройшли крізь мене, як через решту предметів. Здивовано зиркнувши на привида, я зламала брову.

– Поглянь на це! – попросив хлопчик – ти не можеш цього не бачити!

Обернувшись туди, куди вказував Грицько, мало не впустила щелепу. Над річкою, з глибин якої лилося яскраво-бірюзове сяйво, пропливали завмерлі в мовчанні миті чужого життя.

– Це як? – тільки й видала я, широко розплющивши очі.

– Люди не владні над часом – не своїм голосом промовив хлопчик – за той час владний над людьми… Дніпро – одна з тих річок, чиє русло жене воду з минулого до майбутнього. Тому він і священий.

Перевівши погляд далі помітила на протилежному березі величезний розлогий дуб, що до того зливався з оточенням. Зараз з-під його коріння лилося примарне сяйво, навколо нього кружляли в чудовому хороводі сяючі напівпрозорі метелики.

– За кожним у цьому світі стежать ті, чиї тіла зберігає земля – вказав хлопчик на духа, що сидів на гілці дуба.

Чоловік, обличчя якого було вичерчено зморшками з якимось настороженим виглядом дивився в далечінь. Цього старого, з визначними рисами обличчя та справді козацькими вусами я не раз бачила на портретах, що висять у будівлі під підписом «кошовий отаман Іван Сірко».

– Ніколи не варто зневірятися, бо рано чи пізно, хмари розходяться і на небі сходить сонце...

Pov Шира

– О боги! – радісно зітхнула я, не вірячи своєму щастю – я це зробила! – хрустіла я пальцями, розминаючись.

З того моменту, як я повернулася на Січ, із паперів я не вилазила... Навіть ночами сиділа, заповнюючи чортові документи. Хлопці спочатку жартома, а потім всерйоз пропонували допомогти. Але я завжди відмовлялася. Ні, не з гордості.

Просто, по-перше, я не люблю перекладати голівняк на інших, а по-друге, все одним почерком має бути заповнене. Хоча… навіть я подекуди не можу прочитати що накалякала.  Рідна мамка не впізнає! – як кажуть люди. Хоча особисто моя мати навіть у нормальному вигляді не впізнала б почерку. Мене ще так-сяк, а почерку точно ні. Вона померла раніше, ніж я навчилася писати. Але не будемо про погане.

Мандруючи вулицями з внутрішньою радістю і разом із тим з жалем спостерігала кипляче на вулицях життя. Довго я ще не зможу ним насолодитися... і хто мене в старшину вибрав? Можете не відповідати. Я знаю.