Глава 21

Pov Алана

Блукаючи засипаною камінням вуличкою, насолоджувалася прощальною треллю птахів. Прохолодний вітер зривав з дерев жовті листя, та пробирався під кофту, в яку я посилено куталася.

Минув тиждень після тієї жахливої ​​ночі. Може трохи більше. З хворобою я дещо випала з життя. Та, чесно кажучи, після пробудження мене не змогли втримати в кімнаті і двох днів... Звичайно, шрам ще нагадував про себе  та стан покращувався. Бік підозріло швидко затягувався.

Козаки, що не зуміли утримати мене в ліжку, заборонили мені з'являтися в таверні або в будинку Ради і тим більше працювати. Два наступні дні тривали жахливо довго. Я встигла прибрати склад Фіна, що до того здавалося, не розбирається зовсім, замучити Рижика і навіть Геля і тричі обійти весь острів. Залишилося тільки хрестиком почати вишивати... чесне слово!

Увійшовши у відчинену навстіж хвіртку, я пішла за велику дерев'яну, з дуже багатим оздобленням хату купця. Побачивши на галявині за будиночком людей випурхнула до них усміхаючись від вуха до вуха.

Чомусь у цей момент мене не збентежило, що, крім Зака, Святослав мав ще одного гостя… Сама наївність!

– Здрастуйте, Святославе! – радісно випалила, мружачись від ранкових променів сонця, що грали на моєму обличчі – я прийшла на тренування! – розкрила я очі.

Побачене мене вбило... Запал кудись зник, радість зникла, а в горлі став ком. Перелякані очі повільно повзли на лоба, а серце затихло, не видаючи своєї присутності. На мене, похмуро дивився Фін. Осудливий погляд його холодно-блакитних очей продирав до кісток.

– Ой, Алана, – здивувався старий вчитель – а ти чого тут? Мені Тихомир уже сказав, що ти захворіла.

Ось гад, навіть тут вліз! Ну от коли цей Сірошкур все встигає? А здається, що від стільця в таверні м’якого місця не відриває…

– Ну чого це ви, Святославе? – оскалився Колючка – дівчинка з благородних міркувань, незважаючи на біль – ці слова воїн вимовив з натиском, ніби присоромити чи укусити мене – прийшла до вас. Чому б не потренувати таку завзяту ученицю?

– Ну я навіть не знаю… – почухав потилицю торговець.

– Може, я можу вам запропонувати допомогу? – блиснув очима чоловік.

Поки я внутрішньо тремтіла від неясного страху, Хмельницький просто насолоджувався моєю пригніченістю. Зак же ніби відчувши мій настрій, напружився шукаючи каверзу. Хоча хлопцеві і раніше не подобався Фін...

– Людина не розвиватиметься якщо не збільшуватиме навантаження – знизав плечима сивий – з вашим учнем, вона досить довго тренується, а тому знає його звички. Інша справа я, якщо їй вдасться здобути перемогу, то цій обдарованій дитині нічого робити у простих козаків, а от характерники зрадіють...

Чоловік хорохорився все сильніше і сильніше, намагаючись переконати мого тимчасового вчителя дозволити те, про що, я впевнена, після мене доведеться шкодувати. Я ж турбувалася. Бажання вступати у бій з цим вовком не було. На його фоні я беззахисне ягня.

"Боги, яка ж я ніженка!" – обізвався той самий єхидний і дещо злий голосок у моїй голові, що не давав впасти на землю програвши. Ця, здається, чужа фраза була, як відро холодної води на голову.

Я прийняла завуальований виклик і була готова розпочати чесний, нехай і нерівний бій. Хай Фін знущається, як так хоче. Залишилося лише отримати дозвіл Галицького.

– А знаєш, ти маєш рацію – кивнув Святослав, погоджуючись – Алана ти готова битися?

Я кивнула головою і рушила в бік умовного поля бою.

–  Ти впевнена? – схопив за плече Зак, але зніяковівши відсмикнув руку.

– Звичайно – впевнено й підбадьорливо посміхнулася я, не впізнавши свій голос...

"Дзинь!" – блиснула моя шабля, витягнута з шкіряних піхв і звично лягла в руку. Опонент уже стояв у бойовій позиції. Але бій відклався на деяку мить.

– Чекай! – обурено звів брови  на переніссі Хмельницький – це моя шабля!

Я дещо зніяковіла. І справді його… але я знайшла його в купі бруду… я знала, що порятунку чекати ні з відки, та помилилася. Несподівано висловився Зак.

– Вона потратила години, аби вичистити її до блиску! Шабля не була тобі потрібна, тож тепер вона по праву належить Алані!

Вбивчий погляд явно б пронизав би сором’язливого юнака, та Фін просто не встиг.

– Готові? – поставив риторичне запитання Святослав, відволікаючи нас. Він завжди так робив – не слухаються? Застав працювати – казав він. – Три… два… один! – пролунав зворотній відлік і очікувалося, що один з нас, а то й обоє, кинутися в атаку. Проте оборонятися мені було легше, тому я не поспішала в бій. Фін теж чекав нападу...

У результаті після секундної затримки, ми окреслили коло, намагаючись не скорочувати відстань, що розділяє нас. Уважно стежили за кожним рухом супротивника… кожним подихом. Мені хижо дивилися у вічі. Ніби насміхалися…

Загалом, зрозумівши, що так можна і до наступного ранку хороводи з шаблями водити, я, з розбігу, завдала удару цілячись у живіт. Чоловік легким рухом відбив мій невмілий випад, ніби відмахуючись від настирливої ​​мухи.

Відлетівши на пристойну відстань, я оцінювально глянула на супротивника. Хмельницький і не думав піддаватися. Сивий явно був умілим і материм воїном. Та і я вже не була тією соплячкою, що боїться шаблі...

На не людській швидкості оббігши опонента, я, загребла ногами землю, мало не заплутавшись у вологій траві. Відштовхнувшись від землі, миттю вдарила Колючку по спині. Я була впевнена у своїй перемозі... Чоловік навіть не встиг повернути голову! Але шабля черканулася, висікаючи іскри і прослизнула вниз, заламуючи за інерцією мої руки та так швидко, що я не встигла навіть зреагувати.

Противник встиг завести за спину шаблю. Усього лише…

Стиснувши зуби, відскочила, побоюючись підсікання. Безумовно, раніше я боролася з людьми і більшими, і вмілишими за мене, але щось у Хмельницькому було не так… Від чоловіка так і віяло силою. Здавалося, він був непереможним.