Глава 20

Перехід з наві в яв відбувся непомітно. Триматися в потойбічі було складно, тож чужорідний світ сам викинув живих ще воїнів. Могила і Сірошкур стояли на пагорбі, осяяні місячним сріблом. Підійшовши до низенької огорожі, Тихомир зняв з очей пов'язку. В ту ж мить його зіниці розширилися, а волосся на потилиці стало дибки. На холодній землі пластом лежала непритомна дівчинка... Одяг був вимазаний, місцями обірваний, коротке волосся злиплося від бруду і крові, а на її правому боці красувалися три глибокі подряпини.

– Дурень – крикнув в іншому кінці цвинтаря волхв, кинувшись до хлопця, що схилився, скручений ні то фізичною біллю, ні то емоціями.

Фелікс досі не міг заспокоїтись. Кров пульсувала у скронях... Як тільки підскочив Дмитро хлопець по-пташиному зашипів, закриваючи своєю лише наполовину людською тушею дівчину.

— Заспокойся — з силою стукнула людина дволикого, намагаючись достукатися до головного вигляду — з нею все буде добре — сам не вірячи своїм словам прошепотів Дмитро, схиляючись над суддею.

Поверх гори бруду лежала паралізована Руслана, її очі закотилися, а кінцівки нервово смикались. З прокусаної наскрізь руки все ще текла кров.

— Терміново повертаємось на Січ — привернув увагу Дмитро, переконавшись, що Фелікс повернув людський вигляд.

Через 20 хвилин усі вже перебували у будівлі Ради. Лише амазонки залишилися, щоб "зачистити" поле бою. Хоча, взагалі, і Сірошкура гетьман послала туди, але юнак за традицією проігнорував прохання дівчини...

– Їх обох терміново треба госпіталізувати – видав волхв після ретельного огляду постраждалих.

— Тоді сьогодні ж відправляємо їх до Києва – озвалася гетьман.

Команда зайняла одну із віталень, чиї вікна виходили на куполи церкви. Поранених уклали на диванчиках, Соломія ж стомлено "впала" в крісло.

— Нікуди вони не поїдуть — в унісон вигукнули Тихомир та Фелікс.

– А що ви пропонуєте? — хмикнув Хмельницький.

— Алану лікуватиме лише Іван і лише тому, що Ярослав не тут — тихо, але чітко промовив Тихомир.

— І чого ж ти так вчепився за цю неповноцінну? — усміхнувся Фін.

— Заткнулися — рикнула гетьман — Ярослав справді не пробачить як увезем учня і без його дозволу... — задумливо почухала  вона потилицю — Ну, а чи буде це безпечно? – скосилася Соломія на Дмитра.

– Якщо негайно обробити рани, можна навіть без підтримки волхвів обійтися – кивнув Дмитро.

— Ну, а що не влаштовує тебе? — звернулася Соломія до Фелікса, що надувся.

— Невже вона не може вилікуватись тут — якось нервово випалив хлопець, зовсім по-дитячому.

Не Соломію, не Дмитра не збентежила подібна поведінка, а іншим воїнам було просто однаково. Усі в Будинку Ради, та й на Січі, чудово бачили стосунки між суддею та скарбником. Ну, всі, крім них самих, ясна річ.

Дмитро навіть у чомусь розумів хлопця...

– Якщо б не уся ця конспірація такого не сталося б! Ми мали з самого початку розповісти усе і Радою вирішувати проблеми – шипів Пернатий і справді, наче зранений птах. Настрої змінювалися так різко, що складно було розібрати де говорить людина, а де звіриний інстинкт перевертня.

– Ти знаєш що все це небезпечно, оскільки ми не знаємо хто насправді коїть безлад – спокійно озвалася гетьман. Соломії вже і самій хотілося шипіти, рвати на собі волосся, а може навіть і поплакати від відчаю і втоми, але все це явно не козацька справа. Щоб не сталося, вони знайдуть вихід. Дівчина це розуміла, та Фелікс, схоже, був іншої думки.

– Ну і що?! Ми все ще цього не знаємо! Ми нічого не знаємо! Проте своїх наражаємо на небезпеку. Як так і треба! – гарчав скарбник. Дивного, пташиного окрасу волосся ставало дибки.

– Чого конкретно зараз ти хочеш добитися? – вигнув бров Фін – Щоб ми усім розповіли? Так цього не буде, не мрій. Ми і так необачно посвятили у це он ту – махнув Хмельницький на непритомну Алану з деякою огидою.

Фелікс тяжко зітхнув і зціпивши зуби по черзі поглянув на усіх присутніх. В середині невгамовними граками тріпотіла злість.

– Добре! – гарячкувато випалив скарбник, зжавши кулаки – Тоді хоча б хай Руслана залишиться на Хортиці!

— Ну, а що ти скажеш — покосилася Соломія на Дмитра, не знаючи що відповісти хлопцю

— Чому б і ні… — невпевнено знизав плечима волхв — на Січі багато гарних лікарів і волхвів. Взагалі не розумію, Соломіє, чим вам Київ більше приглянувся…. Тільки ви врахуйте, час втрачати не можна.

— Я в курсі — насупився перевертень і нічого більше не слухаючи, вийшов із кімнати, насамкінець грюкнув дверима.

– Він куди? – здивувався Фін.

— Лікаря шукати. Напевно… – знизав плечима головний волхв.

***

Запорізька Січ. Трактир

— А я вам кажу, що має рацію Хмельницький, і те, що ми всі бачили, тільки підтверджує це — пошепки переконував співрозмовників Олег.

— Та ти задовбав щохвилини змінювати думку, — тяжко зітхнувши поверх чарки поглянув на брата Ігор.

— А я кажу, що ти не правий! – підскочила на ноги дівчинка – ти лопух від кульбаби не відрізниш, а то кажеш – полин. Боги! Ти її хоч раз у житті бачив? – нарікала Анастасія – а ще кажеш, що прямо за нею росло! Від її кроків! Ага! Знову до чортиків напився, а потім у нього люди стають феями. Тьху — зневажливо сплюнула вона.

— Я був тоді у дозорі! — образився хлопець – і з нами був Казимир! А він син травника. Ти ж знаєш...

— Коли тебе служба зупиняла? – хмикнув Ігор.

– Син – не травник! – резонно помітила молодша сестра – та й як за людиною рослини тягнуться можуть?

— Ну, а якщо вона — друїд? – вигукнув Олег.

— Виключено – промуркотіла Ольга, що проходила повз компанії з підносом.

— А ти взагалі мовчи, Залізнячка! – відмахнувся від неї брюнет.

– Вай, подивіться на нього – Самойлов! Адже це таке відоме прізвище! — пирхнула офіціантка, ховаючись на кухні.

— А вона має рацію... — задумливо простягнув Ігор — лише люди та демони можуть бути тут.