Глава 19

Pov Фін

Невже вони справді їй повірили? Ну, не може цього бути! Ця гадюка на жалість тисне, а вони їй вірять!

– Я вимагаю виселення Алани! – увірвався я до кабінету Ради.

Соломія, що до того спокійно сиділа в напівтемряві, розсіюваним одним лише газовим ліхтарем, схопилася за голову.

– Дмитро сказав, що це питання вже вирішене – стримано, але з натиском відгукнулася дівчина – чи не міг би ти мене залишити? – стомлено попросила Соломія.

– Я вимагаю депортації цього дівчиська!

– Фін… – видихнула Соломія, чий шепіт відлунням відбився в кам'яних стінах будівлі, переходячи в шипіння – ти вже дістав!

 – Цю змію треба прибрати негайно! – не вгавав я.

– Пішов геть – гаркнула гетьман – змія тут поки що тільки ти, і тому прошу вас – вихід там – махнула вона на двері – і не смій робити хоч щось до ранку, а о 7:00, щоб тут був, зрозуміло?

– Зрозуміло – ображено буркнув я, все-таки змирившись із рішенням вищої нехай і молодшої особи, і пішов, на прощання грюкнувши дверима.

– Знову Соломію мучив? – пролунав з темряви баритон, коли я вже вийшов надвір.

– Алана зникне з Січі, я тобі обіцяю! – викривливо тицьнув пальцем я в Сірошкура, майже впевнений, до чого він хилить.

– Досить докопуватися до дівчинки, – чітко розділяючи слова, рикнув Тихомир – Ти не маєш права її  принижувати і утискати в правах. Слова Ярослава пройшли крізь твої вуха?!

– А що це ми звичний мінімум слів і куленепробивний тон не дотримуємося? – несамовито поцікавився я, продовжуючи незворушно йти темним вулицям.

Мені приносило задоволення бісити цього "ідеала".

Непроглядна темрява огортала місто, і лише нечисленні вогники сповільнювали невідворотний наступ ночі.

– Ти не бачив того, що бачив я і волхви – продовжував хлопець, що відразу усвідомив мою недовіру – дівчинка просто не може брехати! Вона пережила стільки бід... Але твій і висохлий мозок не здатний нормально функціонувати, а твоя душа черства на стільки, що ти навіть уявлення не маєш про співчуття, адже так, Скряга? – зірвався він.

– Невже ти, великий Тихомир Сірошкур, навчатимеш мене співчуття? Ну ти ж в курсі чому тебе навіть амазонки безбашенні побоюються, так? – вирішив висловитися я до кінця – це ти, ти Тихомир, убив свого батька десяток років тому, а не я... Невже таке чудовисько знає щось про співчуття?

Pov Тихомир

"Чудовисько..." – луною розносилися в моїй голові слова Хмельницького.

Навіть через багато років ці слова ріжуть ножем серце. Але не дарма ж я стільки років навчався самовладанню. Ніхто. Ні вороги на полі бою, ні співрозмовники. Ні оточуючі. Ніхто, ось прям зовсім ніхто не зможе прочитати, те що дійсно відбувається всередині. Не почує думок…

Але все одно зачіпає.

Чудовисько знач?

Так, я не сперечаюся, що своїми руками вбив свого батька, але тоді мене змусили обставини. Можливо, Фін і правий. Напевно, можна було б обійтися і без такої жорстокості, але ця тварюка просто незаслужувала право на життя...

Мені було 3 роки, коли ми з сестрою та батьками переїхали на Січ... Неймовірний острів зачаровував своєю красою, проте чомусь я раптом дізнався, що виявляється я правнук Сірка.

Так, того самого отамана Івана Сірка, у чиєму послужному списку лише один програний похід і 60 переможних... І гаразд би на цьому все, чомусь мама, яка з протестом ставилася до настільки гучних заяв батька почала сильно хворіти і невдовзі померла...

Я не сперечаюся, що це могло бути збігом обставин, адже зараз довести щось не можливо.

Але чому абсолютно здорова жінка так раптово почала хворіти, тільки-но спробувала суперечити чоловікові, спадщина якого складає дві найбільші польські лабораторії, що створюють найпотужніші отрути у всьому світі?

Нехай все залишається загадкою. Я давно це відпустив. Нехай у ситуації з сестрою винен я. Адже саме мене не було поряд, коли їй було погано.

Але коли під час облоги Полтави ця тварюка заявила, що переходить на бік супротивника, чаша мого терпіння була переповнена.

Може, бог покарав мене самотністю за брехню та безчестя батька. А може я і справді був не правий... Тепер це вирішувати лише всевишньому, якщо він є, а тому навіть Фін не сміє ворушити минуле.

– Просто не смій чіпати дівчину – видихнув я крізь зуби і розвернувшись пішов геть.

Pov Алана

Я навряд чи пам'ятаю, як ішла додому.

Поридавши ще трохи, після відходу Лесі, яка так люб'язно проводила мене до кімнати, забулася тривожним сном. Дивно, але цього разу мені знову снився сон, хоча з самого мого приїзду сюди мені не було нічних видінь.

Ніч...

Лише шелест листя та зловісне завивання вітру турбували слух.

Все було як наяву.

Пахло вогкістю... Повний місяць височів над кронами дерев, що знаходилися у далечі... Майже по груди від самої землі клубився густий туман, з якого лилося синьо-зелене сяйво...

- У... грх... – протяжно завивав десь вовк, проте його нічна серенада обірвалася хрипом.

Туман повільно танув, відкриваючи дивовижну картину. З'явилася низенька огорожа, увінчана залізними піками, та прикрашена завитками... Бачилися силуети плит, що ледве височіли над землею...

Цвинтар вселяв благоговійний жах. Холодок пробіг спиною...

Несподівано, до того панувавший в грудях спокій зник. Земля здригнулася, під камінням почався рух... Вивертаючи землю, з могил вибиралися мерці... Дихання перехопило, а всередині все похололо...

Піднявшись у ліжку нервово стиснулася...

Проте, до мене швидко дійшло усвідомлення того, що я в безпеці. Залишки тривожного сну розбилися в брязкіт про безмовний і, здавалося, незламний спокій реальності.

Виглянувши у вікно, зрозуміла, що вставати ще рано, тому відкинувшись на подушку, почала безцільно витріщатися в стелю. Краєм свідомості зазначивши, що у будівлі абсолютна тиша.