Глава 15

Звично переодягнувшись і перев'язавши руки, я вислизнула з кімнати.

– Ах ти, змія підколодна, що я за блохастого говорив? – зустрів на порозі оклик, що зніс мене з ніг своєю звуковою хвилею.

Прямо наді мною, сердито склавши руки на грудях і метаючи з очей блискавки, підносився Фін. Рудик же з переляку застрибнув мені за спину. Однак подумавши, щеня стало переді мною і зло загарчало на супротивника, що був в десятки разів більше.

Тупнувши ногою, чоловік мабуть хотів відлякати цуценя. Однак мало того, що пес не злякався, так ще з-за відчинених навстіж дверей почулося злісне пирхання, і воїн не без труда ухилився від укусу, що ледь не позбавив його вуха.

Гель зрозумівши, що промахнувся, спробував вскопати копитом дерев'яний поріг, злісно косячись на Колючку, ну а для мене залишалося загадкою як кінь вивільнився зі стойла.

– Чому твоя звірина на мене нападає? – ще дужче заволав приголомшений чоловік.

У мене від цього крику всередині все стиснулося, а у вухах гидко забрязкотіло.

Належавший Фіну вовк з незворушним виглядом сидів у проході між кухнею і входом у житлову частиною будинку, де й мешкав сивий. Хижак уважно спостерігав за цим, явно дурним у його очах дійством.

Однак, коли Хмильницький зробив черговий випад до коня, а Рудик знову зло загарчав, вовку набридло. Важливо пройшовши до дерущихся коня, пса і чоловіка, став між ними і показав, як насправді треба гарчати. Голосу цього красеня вовкулак позаздрить!

З переляку я одним рухом прийняла вертикальне положення, і не інакше як телепортувавшись опинилася біля дверей, що ведуть до моєї кімнати. Фін, виявляється, теж має інстинкт самозбереження. Відстрибнувши чоловік машинально вихопив з-за пояса шаблю, з якою, зважаючи на все, навіть спить.

 – Куро! – сплюнувши, почав він голосливу тираду, а ми, скориставшись збентеженням сивого, непомітно ретирувалися.

Повернувши коня в стійло, і в подяку, насипавши йому з лишком сіна, я, не гаючи часу, поспішно зникла. Адже чоловік, явно не закінчив з висловлюванням своїх претензій і ще згада про мене.

Безперечно, будинок, у якому я тепер живу просто чудовий. Ця будівля вдвічі більша за будиночок Шири....Тільки з одного боку шість вікон різьбленою рамою виходять на вулицю. Ганок з трикутним дахом, дерев'яні стіни.

Про внутрішнє облаштування нічого сказати не можу. Я далі за кухні жодного разу не проходила. Але ззовні будиночок неймовірно красивий! Мальовничий розпис під дахом, стіни – брусок до бруска. Навіть стайня з сараєм нехай і з дерева, але дуже величні та мальовничі.

Маленький паркан, що захищає двір Хмельницького, милував око.

Я вдячна, що мене тут прийняли. І, слово честі, зовсім не хочу йти на конфлікти. Однак Фін завзято шукає, і відповідно знаходить до чого причепитися.

Так, він і справді говорив про те, що забороняє Рудику входити до будинку. Але коли я уявлю, що маленькому цуценяті доведеться спати на вулиці... Такий жаль починає роздирати душу, пронизуючи серце своїми смертоносними кігтиками...

Ну, а якщо піде дощ? Чому Куро спокійно ходить по хаті, а маленькому цуценяті не можна? А він величезний і часто брудний вовк!

Але якби Рижик був єдиною проблемою...

При кожному випадковому чи не дуже зіткненні Фін не забуває висловлювати свою думку про мене. І вивалювати цілий віз підозр також. Вказати на моє місце…

Ось чому зараз так прикро стало?

Блукаючи вуличками, я поринала в ще більшу меланхолію.

А може правий сивий? Адже я й справді нічого не пам'ятаю... Може у мене роздвоєння особи? Або я взагалі не жива сутність... Раптом у мене над головою щось гримнуло, повертаючи у реальність. А до свідомості відразу ж дійшов ріжучий ніс запах дощу.

Подивившись на сіре небо, прискорила крок.

Таверну зазвичай було чути за безліч десятків метрів. Увійшовши до будівлі, де зазвичай під час сніданку роїлися воїни, здивовано огляділася. Звичного гомону сьогодні не спостерігалося. Якраз навпаки! Відвідувачі, затамувавши подих, спрямували очі до центру залу і з неймовірною цікавістю стежили за черговою виставою.

 – І чого це я маю залишати зброю біля входу? – невдоволено вигукував... Олег.

Так, так, той самий, що є братом-близнюком прикордонника Ігоря.

До речі, на мій подив, цього юнака, власне, як і його брата, я не бачила з того самого пам'ятного дня. Зараз же брюнет, вальяжно розсівшись, і вперто склавши руки на грудях, спідлоба дивився на Ольгу. Дівчина, же уперши руки в боки, вичікувально дивилася на порушника.

Тут, між іншим, і справді є таке вельми дивне правило, що практично всі воїни при вході скидають свою зброю. Іван для цього навіть два величезні плетені кошики біля входу поставив.

– Олег… – грізно простягла дівчина.

– Що, "Олег"? – вскочив на ноги юнак, явно не у силах сидіти – я вже 20 років Олег! Ну чому Тихомир он із шаблею сидить, а мені з ножем мисливським не можна? – надув він губи, як маленький.

При останній фразі всі присутні крадькома зиркнули на, як і завжди, незворушно-байдужого Сірошкура, на стільці якого висіла зброя.

А Ольга вже виходила з себе:

– Тихомир мені таверну не рознесе, навіть якщо в устілку вп'ється! А якщо рознесе, то в нього хоча б є кошти відновити все це – обвела поглядом у приміщення офіціантка.

– Тобто я – бідняк, який не має коштів, щоб тримати при собі зброю? – обурився брюнет.

– Олег... – загарчала дівчина – я даю тобі рівно 10 секунд, а далі нарікай на себе! Раз, два…

З неприємним скреготом відсунувши стілець, із-за сусіднього столу схопилася Анастасія. Підійшовши до парочки, вона відважила братику ляпас і висмикнувши з-за поясу ошелешеного юнака той самий мисливський кинджал, що став причиною сир-бору урочисто шпурнула його в кошик у протилежному кінці зали, не роблячи при цьому жодного кроку.