Глава 14

Удар. Дерев'яна шабля злетіла  в повітря та завмерла на відстані витягнутої руки. Мах – зброя одним м'яким рухом перетекла зі свистом у бік і зупинилася біля лівого плеча. Ще Мах. І зброя завмерла перед правим стегном. І знову зміна руки.

Ішов уже восьмий день з того моменту, як я переступила кордон цього чудового містечка. Багато чого змінилося, порівняно з першими днями. Наприклад, мені довелося звільнити будиночок Шири та разом зі своїми вірними супутниками змінити місце дислокації.

Потрапили ми в будиночок до Фіна, ставши щасливими співмешканцями милого чотирьох лапого хижака(того самого вовка, що захищав мене на площі) та його не дуже милого господаря.

І щось мені підказує, що не випадково ми потрапили саме до них...

Так довелося зробити, адже виявилося, що в ту саму ніч, коли я сиділа в чотирьох кам'яних стінах холодної темниці, і справді стався вибух, який(чи полум’я від якого, я не зрозуміла) розніс чверть центральної площі і багато будинків, що йдуть углиб містечка.

Саме через це на Січі й не вистачало місць... Воїни, як, втім, і казав сивий, були розіслані по всіх закутках країни.

Ну, а будиночок де хотіла влаштуватися я, за дозволом Шири, заселили з десяток дівчат, врятованих від татар разом із караваном, який очолювала Могила.

До речі того ж дня Колючка хотів пристати до мене саме з цього приводу. Хмельницький – а, як виявилося, це прізвище Фіна – знав про рішення старшини.

– Алана! – грізно вигукнув Ярослав – знову скачеш? У бою одна помилка і ти труп! – стукнув вчитель мене палицею по ногах – стійка повинна бути впевненою та незворушною!

– Вибачте вчитель – смикнула я головою, але помітивши випробувальний прищур, зупинилася.

Так, я справді стала ученицею Ярослава Михайловича... Перші дні тренування для мене були чимось страшним. Я ледве додому доповзала. Тіло гуло і нило, а наступного ранку ледве з ліжка свою тушку відривала.

Але, як виявилося небезпечніше вклонитися, чи назвати вчителя на його ім'я та по батькові одночасно... Чомусь Ярослав це дуже не любить. Мовляв, не настільки він старий... Ну, а в мене це само собою виходить!

Я так вже допекла вчителя, що той пообіцяв "ще раз і палицею не по ногах, а по голові отримаєш!"

А знаряддя правосуддя гарне було... Довге таке... І з залізним стрижнем. Ярослав, сидячи на лаві біля будинку до мене, що стоїть на галявині, діставати їм примудряється...

Ні, ви не подумайте – мене ніхто не б'є. Ярослав Михайлович може лише злегка по ногах чи руках клацнути, і то тільки коли халтурити починаю.

– Ярославе Михайловичу! – пролунало з боку дороги, що йшла в центр містечка – Ви там скоро?

Обернувшись, ми мали честь бачити дівчину із середньої довжини русявим волоссям і шрамом, що тягнувся від вуха до підборіддя. Сидячи на чалом у яблуках молодому коні, вона обурено глянула на старого.

– Привіт Алана – махнула вона мені як би ненароком і знову звернула свій погляд на воїна.

 – А що? Вже? – дістав учитель із кишені годинник на золотому ланцюжку.

– Півгодини як "вже!" – вигукнула вершниця, розвертаючи коня.

– Зараз, Маріє, вже йду! – махнув їй старий і втік за будинком.

Виїхавши звідти вже на "бойовому скакуні"(такому ж бувалому, як і вершник) нав'юченому двома сумками Ярослав Михайлович звернувся до мене:

– Ти, Алана, можеш бути вільна, – і підстебнувши коня, помчав у далечінь разом із Марією.

А я залишилася стояти, з роззявленим ротом і здивовано дивлячись у слід вершникам, що вже сховалися за поворотом. Глибокодумно знизавши плечима, занесла "зброю" до будівлі, яка як завжди залишилася відкритою.

– Рудик… – пошепки покликала щеня, що розвалилося на лавці, – Рудик!

Солодко потягнувшись пузатик позіхнув і ледве розплющивши очі перевальцем попрямував до мене.

– Зовсім тебе жалісливі дівчата тут розгодували! – похитала я головою.

Здається, тепер я розумію, чому у Фіна вовк такий величезний – з мене на зріст.

Кінець pov Алана

Дорогою, що вела з Хортиці до Києва, їхав караван, що складався з десяти возів та п'ятнадцяти вершників. Приготувавшись до довгої подорожі воїни і купці вже ліниво розвалилися в сідлах, сонно позіхаючи.

Лише біля самого мосту через Дніпро їх наздогнали ще двоє вершників у стандартному для козаків похідному одязі.

Вставши наприкінці каравану, дівчина і схильних років чоловік завели розмову про щось, безперечно, важливе… для них.

– Але коли ж ви дасте їй справжню шаблю? – примружила очі Марія.

– Тоді, коли вона сама того захоче – тільки й почув демон, що сидів на дереві за високим частоколом.

Хитро посміхнувшись, виставляючи на огляд свої сніжно-білі ікла, чорнявий представник потойбічного світу підскочив і, обернувшись у сову, розчинився в тіні. І лише кілька чорних як вугілля пір'їнок легко спланували на землю.

Pov Алана

Знаючи, що Хмельницького до заходу сонця можна не чекати, залишила Рудика в єдиній виділеній мені кімнатці.

Пам'ятаючи про невдоволення господаря будівлі в якій я зараз проживала, попросила цуценя поводитися якомога тихіше, клятвенно пообіцявши повернутися якомога швидше. Перев'язавши руки і знову одягнувши кулон, танцвальною ходою попрямувала на вихід.

Ось не можу я не милуватися цим містечком. Тут, між присадкуватих дерев'яних будівель мені набагато легше, ніж у місті, де шпилі кам'яних споруд тягнуться високо в небо, затуляючи сонце.

Складається враження, що все тут просякнуте духом свободи... Радісно співають птахи. Вітер несе з річки прохолоду. Світить радісне сонце, осяючи світлом навколо.

Тут, у Запоріжжі, душа щасливо зустрічає кожен день!

Уповільнивши крок біля одного з куренів, заздрісного зиркнула на воїнів з такою легкістю керуючих гострими шаблями в тренувальному бою.

Володіння, іноді здається, живою зброєю справді виявилося мистецтвом.