Глава 13

– Анастасія, ти чого репетуєш? – грізно зиркнув фіолетовоокий на дівчинку.

А дитина самовіддано продовжувала:

– Вони…. Вони повернулися! – плескала в долоні юна темноволоса воїтелька з червоною пов’язкою на голові, ворохом браслетів і амулетів, в яскравій вишитій суконці і з коротеньким мисливським ножем на поясі – повернулися! – белькотала вона невідомою мені, але поширеною тут мовою.

Зелені очі світилися щирим щастям, а середньої довжини дві кіски весело зметалися вгору при кожному русі їхньої маленької володарки.

Можливо, це дивно, але дівчинка когось мені нагадувала… Дивлячись на дитину, перебирала в пам'яті «документи», які піддавадися відновленню, безуспішно намагаючись знайти хоч відносну подібність.

У цей час інші присутні вражено виглядали у вікна.

– Настя – рикнула Ольга, затикаючи вуха і ледь не роняючи на під логу піднос – тобі робити нічого?

– Ольго, Олечко... – схопила Анастасія за руку офіціантку – ти розумієш? Вони повернулись!

У цей момент народ радісно повалив надвір. Не знаю, що дало поштовх такому масовому руху, а тому, зацікавившись дійством, я теж висунула носа з таверни.

З північного боку на густо заставлену наметами центральну площу їхав цілий караван, на чолі якого їхала вершниця на білому коні.

На мій подив навіть зазвичай байдужий до всього Тихомир вийшов на осяяну сонцем вулицю, щоб подивитися на дивну процесію.

Під'їхавши до нас, вершниця зупинилася, чудово розуміючи, що далі візки не проїдуть. Підкоряючись рішенню головнокомандувача, зупинилися вози та вершники.

– Могила! – вражено вигукнула рудоволоса амазонка, дивлячись на дівчину, по плечах і по спині, якою водоспадом струменіло вугільно-чорне волосся, укладаючи бліде обличчя в примарний ореол.

Зізнатися, ця валькірія і справді була схожа на прибульця потойбічного світу, за це мабуть і прізвисько. Її граціозний білий кінь прямо блищав на сонці, і так, що здавалося, ніби шерсть скакуна сяє сама по собі.

Вершниця ж навпаки була одягнена у все чорне. Дивного вигляду топ з короткими рукавами, обтягуючі штани, та чорна маска на пів обличчя... Втомлені очі та залеглі під ними «мішки» вказували на довгу подорож та пережиті пригоди.

Зойкнувши, Анастасія цілеспрямовано побігла до одного з возів і повисла на шиї обдертого, але дуже веселого хлопця років двадцяти.

Стоявшого до того поряд зі мною, Тихомира, як вітром здуло, а ось натовп тріумфував. "Повернулися" – звучало радісне на всі лади, проте знаходилися і такі хто, ляскаючи себе по лобі, приречено хитали головою.

Радісні крики вивели мене зі стану мовчазного подиву. Відчувши себе зайвою на чужому святі щастя, пошепки покликала Рудика, що замешкався, вже прямуючи у бік хатини Шири. Але далеко втекти мені не вдалося.

Широко розплющивши очі, я зависла, здивовано дивлячись на вельми дивну картину. Посеред вулиці скуйовджений уже знайомий мені прикордонник трусив самого себе за плече.

Хоча ні, швидше за все, не себе… Когось як дві краплі води, схожого на нього. Другий юнак, котрого яро трясли, ніби намагаючись витрусити весь дух, що залишився, побачивши мене без проблем вивільнився і широко посміхнувшись, одним блискавичним рухом подолав близько десяти кроків, що розділяли нас до того.

– А ти хто? – з абсолютно дурною усмішкою поцікавився він – Нова, так? Я тебе раніше тут не бачив.

– Якщо ти думаєш, що зараз під гарним приводом змиєшся і я про тебе забуду, то ні, Олежко, ти помиляєшся! – флегматично промовив прикордонник, кладучи руку на плече своєму клону.

Переді мною стояли два абсолютно однакові хлопці. Одні й ті ж зелені очі, дивна зачіска... абсолютно ідентична статура, ріст… зморшка у зморшку, схожі вирази облич... Лише пошарпаний образ хлопця в роздертому костюмі з тих самих широких штанів і сорочки, які тут поголовно у всіх, наче форма та елегантна витримка одягненого в незмінний мундир прикордонника були тією єдиною різницею між ними.

Хоча ні, якщо придивитися у того, що сьогодні тільки з'явився в лівому вусі, красувалося срібне кільце з якимсь різьбленням, а на обличчі спостерігалася легка небритість.

До хлопців підскочила давня дитина з таверни – Настя, здається – і картина склалася.

– То ви родичі? – здавлено вирвалося в мене.

– Сам у шоці – хмикнув розбійницького вигляду хлопчина – мене Олегом звуть – простяг він руку – он ту дрібницю – махнув він на дівчинку – Настей, а ось цього зануду – ухиляючись від чергової затріщини махнув він на брата – Ігор.

– Приємно познайомитися – зніяковіло кивнула я головою.

Але мого співрозмовника, підхопивши під руки, насильно витягли кудись його ж родичі.

Скосившись на цуценя, що стояло поруч, з подивом дивлячись на юнака, брикаючогося в руках своїх конвоїрів, і глибокодумно знизавши плечима, я відновила свою подорож.

Бадьорим кроком дійшовши до наданого мені будинку з жахом схаменулась, що животина у мене не годована. Нагодувавши ображеного ні то довгою розлукою, ні то ув'язненням Геля і почастувавши пса шматком в'яленого м'яса, яке купила ще перед виїздом від Емерсонів в тому містечку, чия назва так і залишається покритою мороком таємниці, я повалилася спати сама при цьому, не поклавши і крихти в рот. Про що після неймовірно пошкодувала...

До речі заснути, або хоча б подрімати мені так і не вдалося. Трохи повертавшись у ліжку, невдовзі з рішучістю встала і попрямувала до виходу.

Pov Невідомий.

– Ну і куди ми їх подінемо? – вкотре зітхнула головний суддя Січі Руслана Дуб, прозвана так завдяки твердому та непохитному характеру (ну, я так думаю...)

– А мене інше хвилює: хто це міг зробити? – катаючи поміж розкритих долоньок сувій запитав хлопець із трохи ельфійськими рисами обличчя і задовгими для людини вухами, званий тут Ролланом.