Глава 11

– Вітаю… – невпевнено покликала я дідуся з цікавою зачіскою, що з умиротвореним виглядом протирав дерев'яні кружки, стоячи за довгим столом.

Після дивної фрази цього чоловіка невідомою, проте відносно розбірливою для мене мовою і раптового «зникнення» Ольги в таверну повалив народ.

Усі такі веселі… різномасні… Навіть парочка яскравих шевелюр майнула в натовпі…

Я ж, тихо пересівши з центру зали в самий його край, і залишаючись не поміченою, вирішила перечекати потік.

Говорили люди… линув сміх.

Бездумно дивлячись у майже порожню тарілку, повільно усвідомлювала, що мене більше нічого не влізе. Та й так з'їла стільки, що просто жах…

Лише коли багатоголосий хор поступово починали змінювати стукіт посуду та нечисленне човкання, наважилася озирнутися. І ось тепер і так не висока я, сором'язливо втиснувши голову в плечі і нервово вчепившись в тарілку, дивилася на шинкаря.

– Доброго ранку! – голосно відгукнувся сивий – ти щось хотіла? – запитально глянув він на мене.

Зрозумівши тільки «ти» і скоріше вгадавши «хотіла», я зависла, розмірковуючи, чи правильно дійшла суть заданого на іншій мові питання.

Не сказати, щоб старий говорив зовсім не розбірливо… навіть навпаки! Тільки швидкість вимови мене бентежить. Мені або через незнання мови так здається, або шинкар і справді говорить невблаганно швидко. «Ти щось» взагалі для мене злилося воєдино і лише інтуїція вказала на займенник, що стояв там.

– Ти щось хотіла? – зрозуміло хмикнув чоловік і повторив вже на всезагальному, з цікавістю розглядаючи мене.

– Оу... – Полегшено видихнула – так – посміхнулася я куточками губ – можу я дізнатися, скільки вам винна?

Продовжуючи, мовчки дивитись на мене, підперши кулаком щоку і не змінюючи виразу, старий ніби розмірковував про щось.

Однак мовчання затяглося.

У результаті хрюкнувши, сивий старець залився сміхом, дзинькаючи єдиною золотою сережкою у вигляді кільця в лівому вусі, та оголюючи в усмішці білі, здається, зовсім молоді зуби.

– Ти ж зараз жартуєш? – намагаючись, заспокоїться, глянув на розгублену мене, що вже остаточно зіщулилася.

– Ні... – тільки й змогла пискнути я.

– Дитино, якщо ти збираєшся залишатися тут… хоча ні, у будь-якому разі запам'ятай… – повчально підняв він вказівний палець, увінчаний срібним масивним перстнем – нехай, борг платежем гарний, – багатозначно почав він – краще слово добре, ніж монета карбована.

– Але… – спробувала заперечити.

А хто слухав мене?

– Дівчинко, вважай, що це один із численних проявів козацької гостинності – відібрав він у мене посуд – та й гроші тобі для чогось іншого, важливішого знадобиться, можуть – хмикнув шинкар, закидаючи білу-білу ганчірку на плече, і розвернувшись, з почуттям переможця поплентався на кухню.

Розсіяно дивлячись у порожнечу, побрела до виходу. Однак, вирішивши, що так не можна впевнено розвернулася на підборах своїх коротких чобітків.

Зібравши волю в кулак, попрямувала назад до довгого столу, за яким уже сидів той самий чоловік схильних років. Помітивши мене, старий відклав записну книгу, що до того займала його, і з максимально серйозним виглядом, випрямив спину.

– Мадам, ви щось хотіли? – метушливо уточнив шинкар, з непроникним виразом обличчя посилено намагаючись стримати усмішку.

– Я наполягаю, щоб ви надали мені рахунок за придбану їжу – м'яко, але непохитно сказала я

– А у нас не прийнято платити за сніданок – знизав плечима мій співрозмовник і знову почав гортати записник.

Можливо, я повірила б у цю заяву, проте, руйнуючи мої сумніви, до прилавка підскочив юнак у вже звичних мені сорочці та штанях і кинув пару срібних монет, що з дзвоном приземлилися біля старого.

Зігнувши брову, допитливо поглянула на сивого незнайомця. А той анітрохи не забарився, озваючись:

– А це за спиртне – і ніби на підтвердження його слів мимо прийшла Ольга з цілим підносом, заставленим кухлями з напоєм, що піниться.

– Але у ва сє меню з цінами – тицьнула я пальцем на дошки, які висіли під стелею, при цьому, не відводячи підозрілого погляду від упертого співрозмовника.

– І...? – незворушно поцікавився, воїн (якщо його можна назвати), поблискуючи очима.

– Там чітко написано, що… – почала я, але мене перебили.

– І що ж там написано? – уже відверто насміхався чоловік.

Не втримавшись, обурена я вирішила процитувати. Однак, перевівши погляд на "вивіски" виявила абсолютно відмінне від того, що, замучена нудьгою, вивчала перед цим.

Замість трьох забитих переліками страв шматків дерева із дивним покриттям я виявила лише один і то не повністю списаний.

Там білими літерами на чорному тлі перераховувалися ті напої, які до вісімнадцятиріччя вживати категорично забороняється.

Ні, інші дві не пропали... на них просто не було рівним рахунком нічого цікавого для мене. Замість кривої писанини там красувалися зображення воїна, що впевнено спирається на меч, і майстерно виведеного дракона.

"І знову дракон" – ледь чутно відзначив відсторонений голос десь на краю свідомості.

Що мене збентежило так це те, що ніхто не лазив знімати дощечки або малювати на них... а білий крейдяний пил досі кружляв у гармонійному хороводі біля цих "картин".

Здивовано розкривши рота, я не менш здивовано глянула на старого. А чоловік, хмикнувши, добив мене:

– Алана, запам'ятай, досвідченого воїна неможливо перехитрити.

Ну ось звідки йому відомо моє ім'я?

У змішаних почуттях ідучи з таверни з подарунком для Рудика, загорнутого в так послужливо поданий мені пергамент, я трохи жваво розмірковувала.

Мої думки справді прискорили свій темп, а свідомість покинув той сонний стан, що здавалося, не покидав мене з самого пробудження в підземеллі.

"Дивні якісь... одні мовчазні, як море в штиль – згадала я чорнявого юнака, що так і не промовив ні слова – інші голосливі до жаху – мимоволі скривилася я, згадавши якусь дівчину з таверни, що неймовірно голосно розповідала щось своїм товаришам – і все-таки їх щось об'єднує... До речі, про дівчат – озирнулася я по сторонах, де ходили, а то й пурхали люди. І нехай в основному тут шастали хлопці років шістнадцять-двадцять, представниці протилежної статі тут теж були – невже в них дівчата тут у рівних правах із чоловіками?"