Глава 10

Через якийсь час я сиділа в маленькій кімнатці з добротним дубовим столом, закиданим папером і простенькою скринькою, що стояла біля дверей. За єдиним вікном, що було за спиною у хлопця, виднілися вулички.

Все ще здивований юнак щось строчив низько нахилившись над папером і поперемінно дивлячись на мене.

– Так, кажеш, звідки ти? – спитав він випроставшись.

– Не знаю, – чесно відповіла я.

Хоча ні, повинна визнати – формулювання відповіді було неправильним.

Однак прикордонник, хай і змінившись в обличчі, промовчав із цього приводу.

– А як звати?

– Алана – пошепки відгукнулася я, ховаючи очі і нервово погладжуючи Рудика, що сидить у мене на руках.

Мене напружувала ситуація, що склалася. Я не знаю, що хочуть від мене. І, чесно сказати, я боялася бути одна в цьому незнайомому місці...

Чому мій супроводжуючий мене покинув? Що таке клейноди? Що робити далі?.. Куди йти зрештою!

Однак, схоже, я металася марно. Швидко дописавши щось і згорнувши сувій, брюнет підвівся і промовив діловим тоном:

– Ходімо

Вийшовши на вулицю до коня, що нетерпляче гарцював, я взяла Геля за узду і, відчувши себе впевненіше, пройшла за воїном.

На мій подив, зеленоокий повів не видворяти мене, а впустив у містечко.

Поки я, роззявивши рота розглядала пейзаж, що відкрився моїм очам, юнак, вручивши якомусь хлопцеві сувій зник, закривши за собою ворота.

– Хей малеча...! – повернув мене в реальність голосний голос – Ти Алана?

Обернувшись, побачила. Серед довгої вулиці,яка шла півколом, людину чию статеву приналежність я спочатку не змогла визначити. У злегка мішкуватій сорочці, облягаючих шкіряних штанях з численними ремінцями і піхвами, заповненими тонкими кинджали, фігура, тримаючи в руках скруток, поглядом оцінювала мене.

Коротке волосся, в якому гармонійно поєднувалися коричневі, чорні та білі кольори, а також гострі риси обличчя та грубий голос вводили в оману. Розпатлана зачіска, сумка на плечі і вогник у сіро-блакитних очах з великими ідеально круглими зіницями видавали її задерикуватий характер.

Кивнувши, почала насторожено спостерігати за дівчиною.

– Тоді ходімо – махнула вона і швидким кроком попрямувала геть, у невідомість.

– Куди? – все ж таки спитала я, ледве встигаючи за проводжатим.

Тицнувши пальцем у свиток, вона проскреготала:

– Шира сказала відвести тебе до хати... Цей гад і справді не має ні сорому, ні совісті...

Зізнатися, я важко розуміла, що говорить нова знайома. Однак сенс, точніше його частина, важко, але дійшли до мене.

Маріючи між закутками ніби вимерлого містечка, я слухала тріскотню валькірії намагаючись розібрати її ж.

Вся її мова зводилася до того, що Шира якщо не знала, то підозрювала що "гад" і "скнара" (якщо я правильно зрозуміла Фін) мене покине. Тому сріблясто-волоса і наказала Нен (так назвалася дівчина) як тільки доїде (я чи вона…?) щоб та подбала про мене.

Ішли ми вглиб містечка, і, схоже, дійшли практично до його середини, коли дівчина звернула з витоптаної дороги до присадкуватої хатині з клумбами біля стежки до порога.

– Там «стайня»– махнула дівчина на маленький сарайчик – а хата власне ось – махнула вона на саму будівлю з вибіленими стінами – загалом, розташовуйтеся, а я полетіла… тобто побігла – осіклася вона і, махнувши рукою на прощання, розігналася так, що я й справді подумала ніби вона зараз злетить.

Приголомшено оглядаючи, судячи з усього моє житло на найближчий час, звернулася до супутників:

– Ну, що хлопці? Як вам?

Глянувши на мене сумними-сумними очима, Гель кивнув у бік сарайчика, а Рудик поскакав уперед, активно розслідуючи територію.

Зрозумівши натяк коня, попрямувала до сараю, попутно намагаючись зняти його амуніцію. Здійснити такий маневр на ходу мені не вдалося. Завівши скакуна в «стайню», в якій виявила гори сіна та дуже затишне стійло, знову повторила спробу вивільнити Геля.

Рвати поводи та інше спорядження, яке могло ще стати в нагоді не хотілося. Речі ж добротні... Навіть шкода. Але й коня так залишати не можна. Він може в міській стайні трохи і гуляв без цих кайданів... хоча... кому він там був потрібен?

Загалом, знявши хоча б сідло, я відпустила копитного відпочивати, і, запозичивши у Шири сіна, наповнила годівницю. Рудик по можливості намагався допомогти мені, неспокійно кружляючи поряд, наче дзиґа.

Знайшовши воду в колодязі за домом, напоїла моїх супутників, що так жадібно припали до живлющої рідини.

– Ну що? – обтрусила я руки – підемо досліджувати будинок? – звернулася я до песика скоса дивлячись на коня, що вже вмостився на підстилці.

Будівля виявилася відкритою, тому я без сорому увійшла. Будиночок більше нагадував житло мисливця, ніж володіння дівчини. Всі три кімнатки невеликих розмірів були обставлені скромно і практично, без будь-яких рюш, бантиків і статуеток. У спальні на стіні над одномісним ліжком, що було вкрите баранячою шкірою висів гобелен із зображенням сріблястого лева, з сяючими синім полум'ям очима. На інших стінах висіли трофейні голови тварин і зброя чи то декоративна, чи реальна.

Здавалося, прямо з дерев'яних стін росли сучки, на яких висіли всі "прикраси". По будиночку витав запах лісу.

Кухня являла собою стіл, два стільці, настінну шафку, а також закриту квадратну піч з чомусь двома заслінками і прихованою в надрах стін трубою. У цій кімнатці стіни були замазані якоюсь білою фарбою, яка, проте, не мала запаху.

Вікна були у формі ідеального квадрата середньої величини, з прозорими скельцями, вставленими між перекладинами, що закріпленими накрест один від одного.

Раптом мій погляд натрапив на пергамент, складений у чотири шари. Спочатку не хотіла чіпати записку, проте побачивши на загальному злегка кривувате "Алано!" таки взяла.

Я гадки не маю, як Шира доставила вказівки та записки попереду нас з Фіном...

Не могла ж вона наперед знати про зустріч зі мною... і... про все інше...? Чи могла?