Глава 9

Волинь

Огорнутий дрімотою ліс... Вітер шелестить у кронах дерев...

Нарешті настав час, коли нічні звірі вже повертаються у свої нори, а денні ще й не думають прокидатися...

Серед безмовної хащі чужорідною примарою стояв табір, що поступово починає свій рух. Запалювалося багаття... У котлах уже закипала вода... Нечисленні вояки, що прокинулися, буквально навшпиньках кралися між тушок своїх товаришів, які все ще мирно спали, тихо посапуючи.

З розвідки поверталися вершники...

Тиша та благодать... не часто воїни можуть так спокійно відпочивати, перебуваючи так далеко від своїх укріплень.

Почувши запах майже готової їжі багато хто з вояків починав прокидатися.

Хтось ледве чутно розмовляв. Хтось продовжував на ходу спати, збираючи речі... З наметів виходила старшина, прямуючи чи то на обхід, чи то до нічних сторожів...

Несподівано цю ідилію перервало легке пожвавлення.

Воїни з строкатими шевелюрами та нелюдськими очима насторожено оглядалися. Деякі сплячі рефлекторно хапаючи шаблі, вскакували на ноги готові оборонятися.

З-за крон дерев з'явився темно-бурий птах.

Білоклювий хижак цілеспрямовано попрямував до сріблясто-волосої жінки, що стояла біля возів. М'яко спланувавши на послужливо виставлену руку, беркут гордовито задер голову, з викликом глянув на курінного отамана.

– Гляньте на нього, він ще гордує! – обурилася блакитноока валькірія і нахабно зісмикнула з шиї посланця мішечок із запискою.

Ображений до глибини душі птах шикнув-крикнув і ображено відвернувшись, полетів геть.

– А пташка то горна… – ніби ненароком відзначив фіолетово-волосий воїн, що стоїть біля Шири, стежачи за несподіваним гостем, що вже ховається в хмарах.

– І що? – не зрозуміла жінка, що вже дістала з мішечка невеликий сувій.

– На Січі таких начебто немає... – почула вона у відповідь.

– Ну… пхе… пхе… що там пишуть? – підскочив захеканий «вогник» Рікс.

– Дайте хоч прочитати! Ля, які швидкі! – шикнула на воїнів срібно-волоса – а видно, що Дмитро шкрябав – задумливо крутила вона в руках папірець – ну навіщо по три витки кожній завитусі робити? Він що півгодини їх виводив? – важко зітхнула валькірія, намагаючись вчитатися в сенс рядків.

Послання містило всього чотири рядки. Однак про це ніхто з присутніх, окрім самої дівчини, і не здогадувався. Напружене мовчання затяглося... Воїни, не витримавши, почали перешіптуватися, а дівчина все читала і читала...

Її обличчя поступово змінювалося, повільно перетікаючи в... Сам чорт знає що.

– Коротше, зрозуміло – склала вона пергамент і сунула його за 

Знов запанувала мовчанка.

– Що витріщилися? – глянула на застиглих в нерухомості армійців отаман – збираємо манатки! І швидше...

– І куди цього разу? – наважився запитати червоно-волосий – ні, ну, що не додому це вже зрозуміло... – щоб не вважали за дурня, додав Рікс

– Традиційно! – вигукнула дівчина, що вже прямувала до наметів, через плече – до татар...

Pov Фін

Як не одне, так інше... І що їй там Дмитро написав? А чорт його знає! Що там за таргани у тій голові?

До речі правильно хлопці помітили, що пташка зовсім не степова. В окрузі Хортиці беркута рідко зустрінеш, та ще й таких розмірів. Невже головного волхва не легка в гори занесла? Хоча, може то один з його улюбленців… Ну та гаразд. З цим і пізніше розібратися можна... а от Шира прямо зараз переді мною стоїть, виставивши руки в боки.

– Але чому я маю їхати на Запоріжжя? – невдоволено зиркнув я на мракобіса, сподіваючись, що пройме.

Не подіяло...

– Тому що якщо не віднести наш вантаж і звіт в гетьманат, то Руслана чи Дмитро, а чого доброго, і обидва нас із тельбухами та чоботями з'їдять. І не подавляться, гади!

– Але чому ти не можеш це зробити?

Вона невдоволено скривилася, склавши руки на грудях.

– І взагалі – примружившись, хитро додав – я ще й не погодився тобі віддати курінь!

– Ну, ти і Скряга! – випалила вона і, розвернувшись, швидко пішла.

Дивлячись услід дівчині відчував, як усередині закипає гнів.

Короткий хвіст, що мирно гойдався в такт крокам, тільки посилював вогонь в середині… сильніше дратував мене, остаточно ламаючи на сьогодні настрій "жити дружно".

Підскочивши до срібно-волосої гадюки, схопив Ширу за передпліччя і рикнув:

– Добре! Забирай сотню!

Змінившись в обличчі дівчина висмикнула руку. Відправивши мені повітряний поцілунок, з дуже задоволеною мордою втекла до моїх воїнів.

Тим часом я повільно усвідомлював, що тільки-но накоїв.

Pov Алана

Я довго дзигою крутилася у ліжку, поки нарешті не змогла заснути. В голову лізли нав'язливі думки, проте втома все ж таки взяла своє...

Снився мені знову степ...

Однак цього разу я була птахом, чиє тіло, підхоплене вітром, мчало вперед... По землі бігла тінь величезної крилатої хижачки... На безмежній степовій гладі зміїлася дорога, що шла далеко за обрій. Витоптаною стежкою мчала череда швидконогих ланів, піднімаючи за собою пил.

За пагорбом почувся брязкіт зброї. Сталевий меч у руках у лицаря невблаганно рубав бронзовий побитий часом щит із гравіюванням виноградної лози по облямівці в руках у сарацина.

Раптом це бачення розтануло...

І ось я пролітаю низько-низько над кришталевою гладдю якоїсь вузької річки, торкаючись грудьми хвиль і залишаючи за собою слід. Неймовірне почуття проникає у душу. Дихання перехоплює!

Зметнувшись вгору, випадково злегка оббризкала маленьку дівчинку років 6, що стоїть біля берега… розпатлане каштанове волосся водоспадом струменіло по плечах… Малятко, зачаровано дивлячись на мене, не відстаючи бігла слідом. А коли пагорб круто обірвався, закінчуючись водоспадом, зупинившись біля краю, простягла до мене свої маленькі руки...