Глава 8

Не знаю скільки ми мчали... Ворота давно промайнули в полі мого зору, а місто зникло далеко позаду.

Ми скакали лісом. Гель впевнено, не зменшуючи темпу, перескакував усе коріння та колоди, обходив ями. Було видно, що кінь тренований... За довгий шлях на, як мені здається, позамежній швидкості він навіть не захекався...

У голові потихеньку починало гудіти... Думки сповільнювалися, а то й зовсім обривалися. В очах повільно розмивалось і все починало двоїтися.

Зупинивши коня, я незграбно перевалилася через сідло та злізла. Не втримавшись на ногах, впала в м'які обійми соковитої трави... Поборсавшись трохи, не в змозі встати, розкинула руки і припинила безплідні спроби.

Стурбовані Гель і Рудик, уважно принюхувалися до недолугої мене, ніби намагаючись визначити, наскільки все погано.

Pov Мустаф Аріл

Як же я помилявся!

Моя веселість обернулася мені ж великими проблемами.

Людина з її слугою демоном на диво грамотно провели прив'язку.

Так-Так! Не заклинання, не укладення контракту з духом. А прив'язку... Мене посадили на ціпок, як цуцика! Щоб їх…. Але все-таки ця прив'язка була досить хитромудрою і передбачала те щоб по закінченню "справи" я був вільний. Проте ніхто не гарантував правильності заклинання...

Як би не було дивно, у цієї парочки вистачило сили зв'язати мої здібності по руках та ногах… Але найбільше мене обурює те, яку місцину вони підібрали!

Я тепер залежу від якоїсь іржавої залізяки!

Ось мене бентежило віддалено знайома заклинання... Пізно я розпізнав заборонене ще за мого життя закляття повного підкорення!

Та ця баба одержима раз вирішила скористатися забороненою магією дзеркальників… Щоправда, вона й справді повернула мені тіло. Так, у них і на це дурі вистачило!

Зізнатися, я вже почав забувати цей жахливий вигляд. Якою ж я був слабкою істотою! Аж гидко.

Злегка вузькуваті чорні, іноді темно-темно-червоні очі, гоструватий ніс, правильні риси обличчя... І волосся кольору смоли... Так, безумовно, живі істоти вважають цю зовнішність дуже привабливою.

Але знали б вони, що всередині цього тіла раніше була така погана душа... і її насильно повернули!

Знали б вони, як мені була гидка ця істота, що дивиться на мене зараз із дзеркальної гладі вод підземного озера... Якби хтось відав, яким полегшенням став мені той потойбічний світ, з якого ця дивна парочка мене так нахабно висмикнула.

Демонічна сила відновила поранену шкіру. Не було ні шраму поперек обличчя, ні наскрізної дірки в грудях, з якими я залишав минулого разу цей світ…

По печері пролунав цокіт підборів, що відбився луною десь у склепінні. У полі зору по той бік озера з'явилася валькірія все в тому ж незрозумілому обладунку.

Ну, ось який сенс від залізних рукавичок та панцира, якщо на ногах до непристойності коротка спідниця та високі шкіряні чоботи до колін? Я також не знаю.

Сівши на «трон», оббитий оксамитом і невідомо навіщо притягнутий сюди, жінка закинула ногу на ногу і оглянула печеру.

У світлі дивно фосфоресцентних кристалів яких тут було безліч, чоловічка виглядала трохи... жахливо, чи що?

– Сорока! – кинула вона в пустку – Мустафе!

З нудним виглядом телепортувався ближче до "пані" і проявився. Поряд матеріалізувався демон.

– Чи готові виконати завдання? – хитро примружилася жінка.

– Завжди готовий, – вигукнув Сорока, на що я лише закотив очі.

Pov Алана

Не знаю, чи я знепритомніла чи заснула...

Хоча схиляюся до останнього, бо навряд чи в несвідомому стані люди можуть думати, хоч щось віддалено відчувати, бачити сновидіння…

Посеред золотого лісу під покровом високого дерева сиділа маленька дівчинка в теплій шалі та сукні з довгими рукавами.

Дитинка сиділа, підтягнувши до себе ноги і сховавши обличчя в колінах. Плакала. Двома довгими русявими косами, закинутими на груди, стікали сльози.

Цією маленькою дівчинкою була я.

– Зара... – тихо схлипнула, витираючи сльози.

– Хей! Алана, що сталося? – покликав мене хлопець, що стояв поруч.

Не можу сказати, як давно він там стояв... Його тон висловлював крайню міру невдоволення.

– Я Зару образила... – набагато голосніше схлипнула я – і... І...ф.. втекла...

Хлопець, пом'якшившись, спробував заспокоїти:

– Було б через що засмучуватися...

Вся його постать випромінювала щиру і неприкриту, певною мірою навіть батьківську ніжність…

– Я... я її загубила – не заспокоювалася я

Тяжко зітхнувши, юнак підняв мене на руки. Боячись впасти, я вчепилася в його шию руками і уткнулася обличчям у плече, при цьому, не перестаючи ревти.

– Ну чого розрюмсалася? Тихіше… – погладжував він мене по голові, несучи кудись.

– Алана! – пролунав звідкись зляканий дівочий поклик – де ж ти, Алана!

Озирнувшись, побачила подругу-няньку, що металася по галявині.

– Чи не це загубила? – хитро запитав юнак у заплаканої дівчини, все ще тримаючи мене на руках.

– Алана! – кинулася до мене кареока шатенка в елегантному капелюсі, довгій зеленій сукні і смарагдовому піджаку.

– Зара! – скрикнула я, кидаючись їй назустріч. Міцно обійнявши мене, дівчина пригрозила:

– Ще раз втечеш – приб'ю! – І схлипнувши, додала: – Я так хвилювалася!

А потім звернулася до хлопця, що вже зібрався ретируватися:

– Дякую, Грею – зі щирою усмішкою подякувала вона.

– Дякую, Грей! – обернулася я до хлопця.

Мені дуже хотілося побачити обличчя свого рятівника. Проте виднілися лише силуети юнака та дерев за ним на тлі рожевого західного сонця.

Поступово приходила до тями...

Навколо мене крутився Рудик, не знаючи, що робити. А Гель напружено вдивлявся в мою тушку, що практично не подавала ознак життя.

Раптом тварини в унісон зойкнули, на крок відстрибнувши. Однак, зібравши волю в кулак, вони пішли на захист. Рудик загарчав, зло осміхнувся і притиснув вуха до голови, а кінь грізно дивлячись спідлоба на когось і гнівно пирхаючи, бив копитом землю, будь-якої миті готовий зірватися і розтоптати невідомого супротивника.