Глава 5

Pov Алана

Вичерпавши весь і так невеликий ліміт жалю і скорботи, ми з Рудиком прогулянковим кроком попрямували до будівель, що виднілися на горизонті.

Не сказати, що я сподівалася знайти там хоч щось цікаве. І, зізнатися, навіть не мріяла побачити там картину, відмінну від решти містечка….

Мені не терпілося покинути це забуте всім світом місто. Однак, навіть незважаючи на це, я не можу втекти від сюди усвідомлюючи, що можливо, в останній момент я могла змінити своє рішення і дізнатися, що залишилися тут живі, крім нас двох з собакою.

Зізнатися, могла не перейматися. Ці будівлі виявилися сіновалом, сараями та стайнями.

Якщо бути чесною, видовище тут вразило мене набагато більше, ніж те, що було в місті… уламки дерева, мертві, закривавлені та обпалені туші бідних тварин…. Швидко обійшовши територію і намагаючись не звертати уваги на навколишню картину, натрапила на дивне приміщення.

Воно являло собою кам'яну будівлю, що виходить прямо з землі. Так-так будівля саме «виходила із землі», не мала не фундаменту, ані звичного оку даху. Здавалося, що це просто цілісний шар кам'яних відкладень, який підняли над рівнем землі.

Що кинулося в очі, так це те, що в діаметрі двох кроків навколо цієї споруди панувала ідеальна чистота. Тільки попалена трава видавала недавню присутність тут полум'я. А ось уламки дерева, всякий бруд і сміття, і навіть трупи комах лежали на чітко вивіреній відстані, ніби будівлю приховував непроникний невидимий купол.

Але навіть якщо захист і був, я з собакою змогла переступити проведену мотлохом межу.

Зацікавлено розглядаючи таке дивне дійство, ми намагалися зрозуміти цей дивний феномен. Рудик навіть обнюхав межу і з опаскою наступив на знерухомлених членистоногих, ніби щось перевіряючи. Тут нашу напружено-задумливу тишу обірвало кінське іржання, що пролунало з-за спини.

Насторожено переглянувшись із псом, я штовхнула металеві двері з ажурним різьбленням. Величезна кімната зустріла нас прохолодою та деякою затхлістю. Як би не було дивно, смолоскипи на стінах все ще горіли.

Посеред кімнати стояла «загорода» з дорогої породи дуба, а в ній стояв знеможений кінь. Чорні бездонні очі зачаровували. Така ж привабливо чорна шерсть здавалася оксамитовою. Неймовірно красивий жеребець мав на лобі миле біле цятко, дуже схоже на серце.

Кінь смиренно розглядав нас, а ми його. На стінах кімнати висіли численні медалі та дипломи. А я, дивлячись на цього коня, спіймала чергову галюцинацію-спогад…

Трибуна… крики натхненого натовпу… і на бігову доріжку виходять різномасні та граціозні коні…

І ось біля стійла стоять статний чоловік і та сама блондинка, яку я вже не раз бачила до того...

– Гель точно переможе! – тріумфувала дівчина, а з загону вивели того коня, який зараз стояв переді мною ...

 – Тебе Гелем звати? – уточнила я у коня, прямуючи до мішків, поміченим у кутку кімнати, і зацікавлено заглядаючи туди.

Кінь лише пирхнув, а я вирішила, що це було підтвердження.

Виявивши в мішку овес, загребла зерна руками і насипала його в кінську годівницю. Голодна тварина жадібно накинулася на їжу, а я, влучивши момент, зняла прив'язь, що стримувала коня в загоні.

Знайшовши мірну чашу, повністю наповнила годівницю сіном та зерном.

– Мене Аланою звуть – погладила я коня по голові – а його – кивнула у бік смирно сидівшого поряд пса – Рудиком.

Я довго думала над тим, що ж робити з тваринами.

Звичайно, найлегше було просто відпустити їх на волю і зі спокійною душею піти. Однак, якщо собака ще проживе на вулиці, то залишити коня напризволяще було б рівносильно його вбивству.

Породистий жеребчик був із тих, хто без сідла та вуздечки із загону не виходили ніколи у житті. До речі Гель навіть зараз був у повному екіпіруванні. По коню було видно, що його пестили і плекали. Він просто не зможе довго перебувати в дикій природі… навряд чи зможе за себе постояти…

Загалом, вирішила, нехай вони самі обирають.

Відкривши стійло навстіж, випустила коня із приміщення. Спочатку Гель шугонувся. Різкі та неприємні запахи дратували його… Але постоявши, кінь заспокоївся і вичікувально дивився на мене.

Подумавши, взяла невеликий мішечок, що висів на стіні і наповнила його вівсом про всяк випадок, якщо кінь все-таки ув'яжеться за мною, і кинула його в сумку.

А щодо Рудика я могла і не сумніватися. Пес і не збирався залишатися тут, впевнено йдучи за мною.

Відійшовши досить далеко від стайні, я зупинилася. І Гель, і Рудик йшли біля мене. Щоправда, залишаючи «дім» кінь трохи забарився, думаючи йти чи не йти...

Діставши із сумки мішечок вівса, поклала його перед конем, показуючи, що тут наші шляхи можуть розійтися і далі вибір за ним. Гель задумливо розглядав мішечок, а я розвернувшись, спокійно продовжила свій шлях у невідомість.

Кінь думав довго. Рудик постійно оглядався то на мене, то на нього…. Зізнатися, я вже подумала, що Гель залишається, але марно. Кінь, підбігши до мене, віддав мішок із зерном, який приніс у зубах, і повернувся боком, ніби пропонуючи залізти йому на спину.

Я стояла в нерішучості.

Не маю уявлення, чи вміла я колись їздити верхи чи ні…

Але кінь явно наполягав, тому я вирішила випробувати долю і, вставивши одну ногу в стремено, з незрозумілою впевненістю сіла в сідло. Тренована тварина спокійно чекала, поки нова вершниця сяде.

Зирнувши на Рудика, покликала його до себе. Радісний пес радісно підстрибнув, а я, підхопивши собаку на руки, звільнила найбільше відділення сумки і без проблем посадила його туди.

***

Під пагорбом, на якому статною фігурою височів Гель (а я тьмяніла на його тлі…) розкинулося місто. Високі стіни, дрібні бійниці, кам'яні вежі, що кидають свої шпилі в небо...

Зізнатися, я уявлення не мала, чого чекати від цього "пейзажу".