Пролог

На краю похмурого лісу, який простий люд давно прозвав проклятим, розташувався табір, що своїм шумом порушував гармонію вечірнього лісу.

Ось-ось проб'ють відбій, і, незважаючи на те, що сонце давно зникло за Мертвою скелею, воїни й не збиралися вдаватися до Морфея.

В’язка, майже відчутна тиша витала лише в одному наметі, що особняком стояв з боку лісу. Сюди ледве долинали приглушені звуки, що видавалися ордою вояк, кількістю майже в сто п'ятдесят чоловік. Фігура, одягнена в темно-зелену дорогу мантію, з глибоким каптуром, похмуро спостерігала за вогником, що танцював на ґніті свічки.

– Хей, Арк'яно! – розірвав тишу неприємний голос.

Воєвода Арк Ян Марко, глава підвладного йому отряду яничар, який безпосередньо підпорядковується Османській імперії, невдоволено зиркнув на новоприбулого, який знову знівечив його ім'я і знову звернувся до нього в подібному, недозволеному тоні.

За зовнішнім виглядом чоловіка, що заслонив своєю тушею вхід у намет, при всьому бажанні не можна було розглянути воїна. Лише підтягнута фігура натякала на приналежність до когось спортивного виду діяльності.

Довге чорне волосся, як у дівчини, було заплетене в товсту косу. Позолочені наручі, коричнево-червоні султанки і тон їм топ. Ну, загалом, цей наряд нагадував водночас стандартний одяг артистів крайнього сходу і щось віддалено схоже на народний костюм індусів. Вічно бліда з хворобливо-сіруватим відтінком шкіра і коричнево-червоні очі наділяють непереборним бажанням віднести це «диво природи» до загону нежиті. А все це разом із поганим характером дає хлопцеві схожість на невихованого вампіра-підлітка.

– І тобі не хворіти, Тіро – басовито прогуркотів воєвода.

– Я Тир… – обурено почав Сорока.

– А я Арк Ян Марко! – не надихнувшись, перебив воїн, не відриваючи погляду від свічки.

Сорока – діставала і прилипала, підкаблучник і слуга (цікаво тільки, в якому значенні?) Томоє Годзен. Його справжнє ім'я Тір Рен Ахнел.

Хитро посміхнувшись, «Тіро» зауважив:

– Як завжди бурчиш? Це добре! Томоє запитує: чи готово? – розплився він у дурнуватій усмішці

– Термін ще не минув – пропалив поглядом Сороку Марко.

–  Томоє сказала...

– Годзен самовдоволена… – почав Арк Ян.

– Яка я? – пролунав оманливо ніжний жіночий голосок. Його володарка в повному озброєнні з величезним мечем увійшла до намету.

– Самовдоволена – незворушно повторив Марко – нахабна, стервозна гадина, що не дає нормально виконати навіть роботу, яку сама дала!

–  Арку, а ти страх не втратив? – блиснула очима валькірія.

– А що ти зробиш? – заламав бров до не можного спокійний чоловік, і посміхнувшись, хитро примружився: – До речі, а можна поцікавитися? Чим тобі бандюги не догодили? Що, брязкальце сперли або клієнта з-під носа увели?

– Що ти можеш розуміти? – спалахнула злістю дівчина.

 – Куди мені! – пробубнив воєвода, що знову споглядав танець вогника.

Розлючена дівчина, розвернувшись на підборах, кинула через плече:

–  Щоб післязавтра все було готове! – і своєму слузі: – Сороко, за мною.

І покинули намет, на що Арк лише багатозначно хмикнув, криво посміхнувшись.

«Будуть ще мною якісь там найманки зневажати!»

– Та що може знати цей хлопець? Молоко на губах не обсохло! – гарчала валькірія собі під ніс – «брязкальце сперли»? ага! Ну, нічого вони за все поплатятся… – і вже спокійніше: – Помста – це страва, яку подають холодною!

По лісі рознісся гуркіт гонгу. Пробили відбій...