Розділ перший

   Двері до купе прочинились і на порозі застиг високий, худорлявий чоловік років 45-50 на вигляд. Він хотів було ступити за поріг, але, побачивши іншого пасажира, сіпнувся і навіть ніби розчаровано скривився. Але то тривало лише мить, уже за частку секунди його бліде обличчя знову набрало привітного виразу і він промовив:

 - Перепрошую, думав, що буду першим. Дозволите?

 - Так, звісно, проходьте! - Відізвався інший пасажир, значно молодший і суттєво огрядніший, а потім додав: - Ви ж тут такий самий господар як і я. Як мінімум, на тому відрізку, що відміряно в квитку.
Обоє вічливо і стримано посміялись, а далі новоприбулий почав розкладати речі, в той час як інший повернувся до книги, що відклав при появі незнайомця, і знов почав читати, вряди-годи поглядаючи на попутника. Високий зняв своє чи то пальто, чи то плащ з цупкої тканини, що виглядав дуже доречним такого прохолодного осіннього вечора, повісив на вішак під полицею, дістав з валізи теку з якиись документами, виклав її на стіл, сховав валізу до ящика і вмостився за столом навпроти.

   За кілька хвилин потяг рушив і обоє заглибились в своє читання, як видно, ні один, ні інший не надто горіли бажанням поспілкуватись, тому досить довгий час в купе тривала мовчанка. Аж ось, тишу, що лише підкреслювалась перестуком коліс та тим вібруючим напівгудінням, яке супроводжує рух сучасних поїздів, все частіше почали порушувати смішки молодшого, явно викликані прочитанними моментами. Нарешті він не витримав і зареготав вголос, так, що старший аж здригнувся. Молодик одразу зробив примирливий жест, і трохи запобігливим тоном мовив:

 - Вибачайте, не стримався. Просто автор несе абсолютні нісенітниці, і при цьому намагається переконати, що все, що він пише може мати місце в реальному світі.

 - Нічого страшного, - відповів старший, - але навіщо тоді ви таку літературу купуєте? До речі, навіть трохи дивно, бачити когось вашого віку, хто не просто цікавиться книгами, а навіть читає, а не слухає, до того ж не зі смартфону, а справжню, паперову. І ще, вибачте мені мою упередженість, але вимагати від книги в такій обгортці і на такому папері чогось серйозного, то трохи наївно.

 - Та я усе розумію. Просто дуже давно не їздив потягом, а тут трапилась нагода. Одразу якась навіть ностальгія пробрала, от я й купив цю книженцію, щоб так би мовити, зануритись повністю, тим більше, що тему цю я дійсно полюбляю.

 - Ясно. І про що ж та ваша книжка?

 - Про вампірів. Точніше як... автор бере за основу знахідку дивного похованя під чеськими Челаховіцами. Там якийсь фермер випадково знайшов у себе на городі декілька дивних старих кістяків.

 - І чим вони такі дивні? - зацікавився старший, і відклав документи убік.

 - Ну там кілька моментів. При чому деякі з них могли б гарантувати фермеру реальні проблеми, якби знайдені кістяки не були такими старими. Коли він надибав перші кістки, то як і годиться цивілізованному європейцю, то одразу викликав поліцію. Прибула група звичайних полісменів, вони оглянули наявні останки і викликали експертів. Ті в свою чергу заявили, що їм тут робити нічого, бо кістяки лежать в землі вже з пару сотень років, і зрештою копати фермерський город приїхали справжні археологи. Які і знайшли залишки відразу тринадцяти кістяків, усі зі зв'язанними руками-ногами і... з забитими в груди осиковими кілками. А деякі з мертвяків ще й були розчленованними - як довела експертиза, за деякий час після поховання їх відкопували, відрубали голову і руки, а ступні розсікали навпіл. Окремо слід зазначити, що згідно резуьтатів тієї експертизи усі об'єкти були чоловічої статі, і смерть свою знайшли у віці 30-40 років. Коротше, грунтуючись на тих дивностях автор всерйоз розводить теорію про існування реальних вампірів.

 - А ви не вірите у них?

 - В кого, в вампірів? Ну як вам сказати... - молодий хиро примружився, всім своїм виглядом показуючи, що сів на улюбленого коника. - А хто такі вампіри взагалі?

 - Ви мене запитуєте? - старший чолов'яга якось дивно посміхнувся, - ну, гадаю, ми з вами зараз говоримо про кровопивців?

 - Саме так! Основна характерна риса вампіра, вурдалака, чи як би його ще не називали, це скажем так необхідність пити кров у людей чи тварин. І в цьому ракурсі я цілком впевнено можу заявити і навіть довести, що вампіри існують!

 - Та невже? І що, ви їх бачили?

 - Аякже, та й ви також! Комарі, п'явки, гедзі - подібних кровопивць на землі сила-силена. А ще є кілька різновидів кажанів, що теж не проти поласувати свіженькою кров'ю. Щоправда, вони не прокусують шкіру і не смокчуть життєдайну рідину, а зрізають верхній шар шкірного покриву і злизують крапельки крові, що виступають з пошкоджених капілярів. Їхні зуби такі гострі, що жертва навіть не відчуває порізу. І бували випадки, коли досить великі тварини, і кажуть навіть люди, просто стікали кров'ю уві сні, якщо пошкодженною виявлялась крупна судина.

 - Ну, добре-добре, я зрозумів, але ж ви прекрасно зрозуміли, що мова йде не про комах чи нижчих тварин - старший аж трохи звів руки мовби здаючись під натиском попутника. А той знов посміхнувся і продовжив:

 - Маєте на увазі, чи п'ють кров люди? І знов я відповім однозначно - так! Ще й як, і таких людей значно більше ніж ви гадаєте. І я навіть не враховую всіляких депутатів, чиновників і їм подібних "кровопивць", що шкодять простому люду куди більше міфічних "немертвих".

 - Так, то ще ті упирі - упівголосу, щоб не переривати розповідача, пробурмотів старший. 

   Втім молодик схоже вже так захопився, що не звернув ніякої уваги на репліку і провадив далі:

 - Дуже-дуже велика кількість людей п'є кров, і при чому це знають усі оточуючі, і ніхто їх упирями не вважає. Я зараз говорю про тих, кому її пити доводиться з професійних міркувань. Мова про мисливців, робітників бійні і так далі - традиції пити ще теплу кров убитої тварини широко розповсюджені. Але як правило, якщо така людини міняє рід діяльності, то і кров пити перестає. Хоча є і винятки, коли звичка переходить в фізіологічну чи психологічну залежність.