Момент з життя

Кінець листопада в цьому році отримав досить неочікувану розв’язку.

Осінь, як воно зазвичай буває, була досить дощова, холодна та ще й похмура. Навіть на вулицю не встигнеш вийти, як вже задубнеш у під’їзді. І найнесправедливіше в цьому те, що осінь то справді до кісточок промерзла, а от зимою снігу майже і не буде, бо все потане в перші ж дні!

Від такої смути могли врятувати лише декілька речей – чашка чаю, завареного у пакетику, печиво «Марія» і в першу чергу домашній затишок. Слава Богу, усе це було зараз у наявності.

Данилко грався у великій кімнаті зі своєю молодшою сестрою, Оленою, легенько штовхаючи їй м’ячик, щоб малеча за ним смішно повзала, поки хлопець знімав цей процес на камеру телефону. У об’єктив потрапила і його бабця, що закутавшись у червоний махровий халат, всілася скраю старенького дивану, дістала з-під подушки пульт від телевізору і увімкнула його. Схоже, що дитячий гомін їй взагалі не докучав.

Гралася малеча на древньому, але не менш теплому килимі, тому про переохолодження «попи», ніхто не хвилювався. М’ячик закотився за стіл, і Оленка спішно поповзла його звідти витягати. Ухопившись маленькими руцями за рожевенький гумовий м’яч, дівчинка глянула угору і виразила настільки здивований погляд, що Данило не зміг втримати сміху.

- Ти у домику, - сміявся він, тицяючи телефоном дитині майже в обличчя.

Оленці така поведінка брата була не до вподоби, тому вона навмання махнула рукою, і вибила телефон з його рук.

Хлопець так перелякався, що ледь встиг вхопити його. Він вже хотів насваритися на малу, але в присутності бабці робити цього не став, тому тихо промовчав і припинив зйомку, присівши до старої на диван і притулившись до ще одного червоного килима на стіні, бережно роздивляючись смартфон з усіх боків.

От так от все в той момент і було: маленька Оленка, що нарешті здихалася настирної братерської уваги, продовжувала незграбно повзати рачки на підлозі; бабця не відводячи погляду від старезного «ящика», що блимав різними різнокольоровими пікселями; Данило, що вже запустив на телефоні якусь гру і десь на фоні були мати з батьком, які щось готували на кухні. Так, готували вони зазвичай разом, не покладаючи обов’язків на когось одного, у своєму щасливому подружі.

Ех… От так от все в той момент і було. Однак, вступивши на момент далі, як тільки стрілки годинника на стіні, над телевізором зіскочили лише на секунду вперед, як світ тепер змінився кардинально і назавжди. Старенька міцніше стиснула в старчих руках пульт від телевізора, широко розплющивши очі. Пікселі, ті самі, що блимали, тепер прийняли форму каналу новин, і новини там були не найприємніші…

- До вашої уваги, - виважено та спокійно декламувала репортер, - Станом на дванадцяту ранку тридцять першого листопада, оприлюднилися страшні кадри розгону беркутом студентів в Києві на Майдані Незалежності.

Оленка продовжила повзати, і грайливо сміятися. Тепер вже вона старенькій злегка заважала.

- Оленка, циц! – наказала стара

Маленька не послухала, так як і слова ще ледь розуміла.

- Даниле, - похлопала вона малого по нозі, - Візьми її до себе, заспокій.

Хлопчина відклав телефон, зітхнув і узявши малечу на руку, приволік її  до себе на диван, всадивши і виляючи м’ячиком їй близь обличчя.

З телевізора посипалися десятки розумних слів, яких не те що Оленка, та й Данило розумів їх з труднощами. «Коментарі від Влади», «Мер сказав…», «Акція протесту»…

Дивні слова, ледь не з іншого виміру повилазили.

- Олесь! Юлія! Ходіть сюди, - покликала стара батьків.

Ті неохоче, але все ж зайшли до кімнати, і побачивши події на екрані, теж повсідалися на диван, відтіснивши малечу до стіни.

«Чого вони повсідалися, як та стіна? – не міг второпати Данило, - Невже там щось настільки круте показують?».

Для хлопця його віку весь аудіо-візуальний потік, що виливався йому на голову з екрану «ящика», був чимось настільки ефемерним, що він навіть і не намагався в це вникнути.

«Менше знаєш – краще спиш».

Оленка вихопила м’ячика і почала бешкетувати. Батько глянув на хлопця, і рухом попросив того якось її утихомирити. Данило знову узяв до рук телефон, і ввімкнув якусь пізнавальну дитячу програму, щоб малеча все ж заспокоїлася. Хоч він і гадав, що для таких забавок вже завеликий, але з малою такі «мультики» залюбки дивився.

Що ж тоді робив Михайло?

Ну, якщо дивитися на факти, то зараз він прогулювався вулицею, не відходячи далеко від двору. Хоч на вулиці було мряко, але хлопця це не спинило. Вдягнувши, що є вдома тепліше, він пішов дихати «свіжим» повітрям. Під час дощу, як йому пояснював дідусь, увесь пил піднімається догори, тому усе навколо так пахне землею. Михайлику подобався цей запах, та й затуманене небо теж йому було до вподоби.

Але це лише факти. Якщо ж дивитися у вічі правді, то пішов він, бо батьки знову посварилися. Дома не пахнуло землею, звідти тхнуло, і на відчуття хлопця, ще гірше.

Йому подобалася мряка, яка співпадала нині з його настроєм, але холоду, як і будь-хто теплокровний, він бажав уникати. Щічки його почервоніли, з рота вилітали клуби пари. В холодну погоду Михайло ненавидів видихати ротом, так як можливо було подумати, що він курить.

- Гидота, - сплюнув хлопець, втоптавши свою слину у багно.

На ньому були гумові чоботи, тому води й багна він не боявся, а під ними, зв’язані бабусею шкарпетки, що зберігали йому «теплокровність».  Можливо лише через його дідусів з бабусями, він досі залишався людиною, хтозна.

Телевізора у нього вдома не було, тому і новин він не бачив. Телевізор винесли з дому якісь дядьки, можливо кредитори, можливо – ні, хлопець не розбирався. І телефона у нього не було, навіть того, що з кнопками, а от у Данила, був ще й такий, що без кнопок. Тільки у бабусі він бачив такий, що прокручується, з колесом усіяним дірочками. От такий у нього, тобто у батьків, був.

Можливо саме через те, Михайлик злегка заздрив своєму другові Данилу, хоча вважав заздрість найганебнішим відчуттям з можливих, тому такі думки він швидко відкидав.