На дворі літо 2013

 - Ти це бачив? – налякано казав Данилко.

- Так, - тяжко ковтнув слину Михайло.

Двоє хлопчиків, років по сім, не спускали очей з екрану смартфону, на якому була запущена якась дивацька гра. Телефон в руках тримав Данилко. Знаходилися вони в під’їзді старенької п’яти поверхівки, що нагадував собою локацію для справжнього фільму жахів. Хлопчики саме цим і користувалися.

На смартфоні була запущена програма «Ловець привидів. Лячна гра з криками». Данилко позвав Михайла на вулицю близько години тому. Казав: «Я таку гру встановив! Страшна – капець! От побачиш, зразу розплачешся!».

Звісно, для такого хороброго хлопака, як Михайло, такі слова прирівнювалися до виклику.

Мужні хлопчики стояли під дверима під’їзду з домофоном. Цей домофон і був проблемою, та ще й якою! Діткам ніхто не відкривав, навіть якщо вони казали, що ключі забули, і взагалі: «Добрий дядечко, відкрийте нам». Усе марно.

Вони всілися на лавці біля під’їзду і смиренно чекали, поки його хтось відкриє. І цей момент таки настав! Жінка, років за сорок, у страшненькому червоному вечірньому платті, йшла навантажена важучими сумками в обох руках.

«Схоже, що з базару», - подумали хлопці.

Коли вона направилася в сторону під’їзду, малеча вловила в цьому шанс. «Вам допомогти?». «Тітонько, ми ключі загубили». Наполегливі мольби з обох боків, вимусили жінку, прикласти магнітний ключ до домофона, який вона б і так приклала тому, що їй потрібно було якомога скоріше дібратися до своєї квартири.

- Так! – прошепотів Данилко і пригнувшись забіг разом з товаришем всередину.

Важкі металеві двері зачинилися. В ніс вдарила сирість, та притаманний під’їздам «кам’яний запах», хоча його теж можна віднести до сирості. Однак не все так просто. Жінка поставила одну з сумок перед хлопцями і промовила.

- Просилися – несіть, - наказала вона.

Переглянувшись між собою, друзі зрозуміли, у яку негоду втрапили, але робити нічого. Узявши важучу сумку у чотири руки, малеча потягла її по сходах аж до самого верхнього поверху. Хто ж міг знати, що живе ця мадам у квартирі зліва на п’ятому поверсі! Важко хекаючи, і розминаючи оторопілі руки від незручних ручок сумки, хлопці чекали жінку, що помірно піднімалася за ними.

- Дякую, - посміхнулася вона їм, акуратно склавши намальовані червоною помадою губки у поцілунок рукою й заставивши сумки до квартири, зачинила двері, провернувши замок з відповідним звуком,  на два рази.

Хлопці скривилися від такого прояву вдячності.

- Що за дивачка? – відразою сказав Михайло.

- Та хто її зна? – знизав плечами Данило, - Пішли краще до низу.

- Гайда.

Незважаючи на нещодавню втому від підняття сумки, вони вітром зійшли на перший поверх. На радощах, Данило дістав зі шкіряного чохла телефон, і в декілька тицянь пальцем запустив гру. Камера телефону увімкнулася, з оновленим, мрячним, зеленим фільтром. Ще й інтерфейс був схожий на ні на що інше, як на цвіль, що бридко стікала по екрану. Поки що, довіри ця програма не викликала.

- Що за лажа? – розчаровано питав Михайло.

- Тихо ти, - гаркнув Данило, - Ми ще нікого не знайшли.

- Кого?

- Ця програма налаштовує камеру на привидів.

- Привидів? Що за маячня?

- Кажу ж тобі, тихо! – шепотом говорив Данило.

- Не командуй! – теж шепотом сказав Михайло.

З телефона почувся шурхіт і неприємне гудіння.

- Це воно, - заворожено дивився на екран Данилко.

- Що там?

- Чекай, - покрутив телефоном по сторонах Данило, - Треба піднятися на поверх вище.

Вони так і зробили.

- І?

- Та не знаю я, - почісував своє золотисте волосся Данилко, - Він ховається.

- Привид, ховається? Не може бути. Їх не існує навіть, а ти тут таку дурню робиш.

На екрані телефону, у супроводі страшенного вереску, вискочила  не менш страшна картинка жінки в білому платі та злегка закривавленим обличчям.

Бідолашні злякалися, закричали, можливо навіть гучніше, ніж крик з телефону, і майнули сходами до виходу. Не зумівши намацати у напівтемряві кнопку відкриття дверей, Данилко просто став бити по них кулаками. Михайло ж виявився більш стриманим у екстрених ситуаціях, і нащупав кнопку. Двері відчинилися, і з них випали на вулицю двоє товаришів, добряче забивши коліна.

- Ти в порядку? – намагався відновити дихання Михайло.

Данилко піднявся, і спішно почав розглядати телефон, щоб впевнитися, що той не побився.

- Дурень ти, Данило.

- Що?

- То був не привид. Звичайна страшилка. Муляж.

- Чого тоді ти злякався? – глузливо окинув поглядом Данилко свого друга.

- Тому, що мене налякав твій вереск! Ти кричиш страшніше за будь-якого монстра.

- Справді?

- Ні, я пожартував. 

Хлопці обтрусилися від пилу і рушили до магазинчику під назвою «Рукавичка», що знаходився недалеко від п’ятиповерхівки. Скажімо навіть так, що потрібен був їм не сам магазинчик, а невеличкий виступ над землею з бетону, з якого вони полюбляли звішувати ноги. Саме на ньому й стояв той магазинчик. На виступ вело дві шляхи: перший, через дряхлі сходи з фіолетовими перилами, а другий, по нахиленому металевому «трампліну», по якому ще ніколи хлопцям не вдавалося забігти.

Робити нічого, доводилося нудно підніматися сходами. Сходинок було штук сім, виступ то й не високий був. Хлопці трохи пройшлися по ньому, вийшли на край і сівши, звісили ноги.

- Лячно було, - казав Данилко.

- Хіба? – питався Михайло, -  Ніскільки не лячно. Навіть смішно!

- Ха! – тицьнув пальцем в товариша Данило, - Ти не хочеш визнавати, що злякався! Значить злякався!

- Не злякався я кажу!

- Злякався!

- А я кажу ні!

Хлопці так вперто сварилися, що не помітили жінки, що неочікувано з’явилася за їхніми спинами.

- Ви що тут за балаган розвели? – поставивши руки в боки, невдоволено казала вона.

То була тітка Ніна, власниця магазину, яка в ньому й працювала. Хлопці, як вже відомо, частенько залазили сюди й різними способами, бавилися тут, що жінці вкрай не подобалося. Вона гадала, що хлопці відлякують від її магазину покупців, хоча проблема була взагалі в іншому…