Житомир… Місто зведене ще в першому тисячолітті нашої ери, точніше в дев’ятому столітті від Різдва Христова. Місто, що проіснувало що вистояло плин людської історії й проіснувало аж до сьогодення. Місто не найпопулярніше, навіть серед українців його згадують не часто, що вже казати за інших…
Йому й не потрібна популярність. Воно просте, як на нього не глянь. Це не в образу звісно, якраз навпаки. Усі міста прості, а люди, які в них живуть тим паче.
Вашингтон, Нью-Йорк, Париж, Лондон, Дубай, Сеул та Токіо – усі ці міста популяризовані у кіно, літературі, та навіть у іграх їх згадують досить часто. Міста легенди в яких мріє побувати кожен.
Їх відвідують мільйони туристів що місяця, і це нахвилиночку щороку. Кожна людина з народження може не знати назви своєї столиці, але ці міста, назве одразу, залюбки. Про Житомир так не сказати…
На думку багатьох: - «Не таке це яскраве місце», - І вони будуть праві. Люди полюбляють перебільшувати. Їм це притаманне. Потрібна велич, хоча самі великими вони ніколи не були й напевне не стануть. Людському его необхідно стояти ближче до зірок Голлівуду, купити втридорога квартиру, з видом на зіркову вуличку де вони зазвичай проходять і махати їм ручкою, в надії, що щирочені об'єктиви камер зачеплять у кадрі і їх.
На вулиці дув вітерець дві тисячі тридцять п’ятого року. Помірний, теплий, вечірній. На годиннику стрілка вказує на одинадцяту п’ятдесят п’ять. Ще п’ять хвилин до того, щоб годинники по всьому місту урочисто відзначали дванадцяту.
В Житомирі спокійно, тихо. Місто готувалося до завершення сьогоднішнього дня, готуючись зустрічати наступне завтра. Вуличні ліхтарі увімкнули ще о сьомій вечора. Кожна вуличка, кожен провулок був освітлений, що й щуру не сховатися. Різними барвами палали вивіски на магазинах. «Знижки на телефони до…», «Встигніть купити…», «Магазин «Гудок»», «Перукарня Наталі» і таке інше. Вивісок було безліч, як і сенсів схованих власниками у назвах своїх бізнесів. Багато з них вже не працювало. На кожному магазині, окрім мега-мегамаркетів, висіла табличка «Зачинено». Люди не безкінечні, усім, як мінімум, необхідно спати.
Однак не треба панікувати, що все зачинене, і ти нічого не встиг, що знову все прогавив, просто потрібно трохи зачекати. Деякі з дверцят магазинчиків відчиняються вже о дев’ятій ранку, якщо ніхто з працівників не спізниться з непередбачуваних причин. І хоч в самих магазинах зараз пусто, але на різнобарвне світіння вивісок ніхто грошей не шкодував.
Точно! Якщо ввечері хтось побачить найяскравішу вивіску споміж інших, то обов’язково завітає до крамниці протягом дня . Хіба так думають маркетологи? Хіба так це працює?
А пам’ятаюся часи, коли світла взагалі не було. Дасть Бог, його вмикали на годину, і це ще пощастить, якщо встиг зарядити павербанк.
Так, давненько скінчилася війна… Не можливо сказати, як усе змінилося тому, що в цілому нічого й не змінилося. Люди - ті самі. Будівлі? Ну, до тридцять п’ятого року малися надії, що Хрущовок ми більше ніколи не побачимо, але ж ні, деякі з них стоять досі. Ба більше, в них живуть люди…
Прикро, хоча й не потрібно закривати очі на інший прогрес, що не оминув міста. Житомир то, як мегаполіс тепер. Сучасне місто, сучасного українця. Тільки от мегаполіси, що були тоді, років з десять назад, вже й оком з неба окинути важко. Настільки їх кордони широкі.
П’ятдесят сьома хвилина, одинадцятої. Три хвилини до «чогось», що ще не сталося. Споглядаючи з даху хмарочоса нічний краєвид свого рідного міста, молодий чоловік у витонченому, класичному, темно-синьому костюмі, згадував ті часи, як ще бігав тут дитиною, як багатоповерхівки він міг побачити лише бодай у Києві.
Тепер усе змінилося. Раніше, він плювався, коли мама купила йому костюм, як той пішов у сьомий клас. Він казав: «Це все совєтчіна! Зараз все по іншому! Відмінили шкільну форму! Ніхто так не ходить!». За ці слова йому було певною мірою соромно зараз, та й забагато що інше також.
- Невпинний час, куди ж ти нас несеш? – ніби і справді запитував він у самого владики часу.
Хто ж ти такий, людино, щоб у нього щось запитувати?
І так живемо ми й досі. Звичайні й дещо незграбні, нічого не тямущі у навколишньому світі, в якому живемо з самого народження.
Чоловік глянув на екран свого смартфону. Фон на екрані блокування був чорний, помічений якимись рунами, а шрифт, був готичний. «23:59», - чітко показував він.
Лишилася хвилина.
Тим часом, семеро чоловіків мостилися собі в офісі, в одній з багатоповерхівок. Вдягнуті вони були більш просто: шорти, майки, футболки з різними принтами. Схоже, що прийшли з вулиці. Була пізня весна, останні числа травня місяця, тому вдягатися можна було легше.
Вони розкинулися на м’яких офісних стільцях з колесами, щось невимушено обговорювали. Деякі з них були напідпитку, хтось під дією заборонених речовин. Травка - вона розслаблює, а дні, у таких зайнятих людей, вкрай важкі і насичені. Ввечері можна й розслабитися.
Тридцять секунд до дванадцятої.
Скляні двері до рецепції, ніби вітром, самі по собі відкрилися з вулиці. Ліфт сам по собі поїхав на сьомий поверх. Двері до офісу самі по собі з легеньким скрипом шарнірів відчинилися. Чоловіки переглянулися, і знизали плечами. Лише один з них, що сидів за столом в дальньому кутку, підірвався і закричав, щоб попередити інших.
«Що ж він побачив?».
Нажаль, попередження дійшло надто пізно. Тіла, одне за одним, почали вилітати зі стільців. Один за одним, вони падали без свідомості, не мертві, але й не живі. Останнім впав той, що в кутку. Увесь спітнілий та наляканий, він зробив останню спробу атакувати, але невдало. Навіть сказати чогось на останок чоловік не встиг. Всі присутні в офісі, ніби назавжди заснули…
Рівно дванадцята. На вулиці Михайлівській, над приміщенням міської ради, роздався звук годинника, що ширився усіма навколишніми вулицями. Вже довгий час, на мелодію головного міського годинника в Житомирі встановлений основний мотив пісні «А льон цвіте». Така собі відмінна риса.