2035 рік

Житомир… Місто зведене ще в першому тисячолітті нашої ери, точніше в дев’ятому столітті, і що проіснувало й до сьогодення. Місто не найпопулярніше, навіть серед українців його згадують не багато, що вже казати про інших…

Йому й не потрібна популярність. Воно просте, як на нього не поглянь. Це не в образу, якраз навпаки. Усі міста прості, а люди, які в них живуть, тим паче.

Вашингтон, Нью-Йорк, Париж, Лондон, Дубай, Сеул та Токіо – усі ці міста популяризовані у кіно, літературі, та навіть у іграх їх згадують.

Їх відвідують мільйони туристів що місяця, і це кожен рік. Кожна людина з народження може не знати назви своєї столиці, але ці міста, назве залюбки. Про Житомир так не скажеш…

На думку багатьох: - «Не таке це яскраве місце». І вони будуть праві. Люди полюбляють перебільшувати. Їм це притаманне. Потрібна велич, хоча самі великими вони ніколи не були й напевне не будуть. Треба стояти ближче до зірок Голлівуду, купити втридорога квартиру, з видом на вуличку де вони зазвичай проходять і махати їм ручкою, в надії, що камера зачепить у кадрі і їх.

На вулиці дув вітерець дві тисячі тридцять п’ятого року. Помірний, в міру теплий, вечірній. На годиннику одинадцята п’ятдесят п’ять. Ще п’ять хвилин, до того, щоб годинники по всьому місту відзначали дванадцяту.

В Житомирі спокійно. Місто готувалося до кінця сьогоднішнього дня, зустрічаючи завтрашній. Вуличні ліхтарі увімкнули ще о сьомій вечора. Кожна вуличка, кожен провулок був освітлений, що й щуру не сховатися. Різними барвами палали вивіски на магазинах. «Знижки на телефони до…», «Встигніть купити…», «Магазин «Гудок»», «Перукарня Наталі» і таке інше. Багато з них вже не працювали. На кожному магазині, окрім мега-мегамаркетів, висіло «Зачинено». Люди не безкінечні, усім потрібно спати.

Однак не треба панікувати, що все зачинене, лише трохи зачекати. Деякі з магазинчиків, відкриються вже о дев’ятій ранку, якщо ніхто з працівників не спізниться. І хоч в самих магазинах пусто, але на світіння вивісок ніхто грошей не жалів. Точно, якщо ввечері хтось побачить найяскравішу вивіску то обов’язково завітає до крамниці в день. Хіба так думають маркетологи?

А пам’ятаюся часи, коли світла взагалі не було. Дасть Бог, його вмикали на годину, і це ще пощастить, якщо встиг зарядити павербанк. Так, давненько скінчилася війна… Не можу сказати, як усе змінилося тому, що нічого й не змінилося. Люди ті самі. Будівлі? Ну, до тридцять п’ятого року малися надії, що Хрущовок ми більше ніколи не побачимо, але ж ні. Деякі з них стоять досі. Ба більше, в них живуть люди…

Прикро, хоча й не потрібно закривати очі на інший прогрес, що не оминув міста. Житомир то, як мегаполіс тепер. Сучасне місто, сучасного українця. Тільки от мегаполіси, що були тоді, років з десять назад, вже й оком з неба окинути важко. Настільки вони великі.

П’ятдесят сьома хвилина, одинадцятої. Три хвилини до «чогось», що ще не сталося. Дивлячись на нічний краєвид свого рідного міста, молодий чоловік у витонченому, класичному, темно-синьому костюмі, згадував ті часи, як ще бігав тут дитиною, як багатоповерхівки, він міг побачити лише бодай у Києві.

Тепер усе змінилося. Раніше, він плювався, коли мама купила йому костюм, коли той пішов у сьомий клас. Він казав: «Це все совєтчіна! Зараз то все по іншому! Відмінили шкільну форму! Ніхто так не ходить!».

- Невпинний час, куди ж ти нас несеш?

Чоловік глянув на екран свого смартфону. Фон на екрані блокування був чорний, помічений якимись рунами, а шрифт, був готичний. «23:59», - показував він.

Лишилася хвилина.

Тим часом, семеро чоловіків мостилися собі в офісі, в одній з багатоповерхівок. Вдягнуті вони були більш просто: шорти, майки, футболки з різними принтами. Схоже, що прийшли з вулиці. Була пізня весна, останні числа травня місяця, тому вдягатися можна було легше.

Вони розкинулися на м’яких офісних стільцях з колесами, щось невимушено обговорювали. Деякі з них були напідпитку, хтось під дією заборонених речовин. Травка - вона розслаблює, а дні, у таких зайнятих людей, вкрай важкі і насичені. Ввечері можна й розслабитися.

Тридцять секунд до дванадцятої.

Ліфт сам по собі поїхав на сьомий поверх. Двері до офісу самі по собі відчинилися. Чоловіки переглянулися, і знизали плечами. Лише один з них, що сидів за столом в дальньому кутку, підірвався і закричав, щоб попередити інших. Нажаль, попередження дійшло надто пізно. Тіла, одне за одним, почали вилітати зі стільців. Один за одним, вони падали без свідомості, не мертві, але й не живі. Останнім впав той, що в кутку. Увесь спітнілий та наляканий він зробив останню спробу атакувати, але невдало. Навіть сказати чогось на останок чоловік не зміг. Всі присутні в офісі, ніби заснули, назавжди…

Дванадцята година. На вулиці Михайлівській роздався звук годинника.

- Прекрасна мелодія, - зауважив чоловік.

Екран блокування на телефоні замінився дзвінком. Чоловік легко хильнув пальцем, щоб відповісти. Він підставив телефон до вуха.

- Все, - почувся похмурий голос, точно не людський, - Контракт розривається.

Чоловік з полегшенням скинув виклик, і почав набирати інший номер. Замість цифр, були невідомі символи, які важко віднести до будь-якої існуючої мови. Знову приклав смартфон до вух. Біля даху хмарочоса, це сто тридцять поверхів над землею, майже на рівні хмар, з повітря проявився здоровезний синій кит. Можливо, будь він справжній, то в туж мить впав би на землю і розбився, утворивши ледь не кривавий океан на околишніх вулицях, але навпаки, він у повітрі, плавав як на воді.

Чоловік спокійним кроком пройшов до кита, який радісно вітав його, виливаючи з себе притаманні китам звуки.

- Я теж радий тебе бачити, - вступив чоловік на нього і рукою вказав на напрямок поїздки.

Кит одразу послухався й поплив. Прорізаючи хмари, чоловік, дивився на місяць. Сьогодні він сяяв яскравіше, ніби вітаючи його з виконанням обіцянки, яку той, вже давненько дав своєму другу.