4

Тамарин робочий день скінчився, я залишилася сама. Та нудьгувати не доводилося, клієнтів вистачало, особливо п'яничок. День промайнув швидко, а за ним і вечір.

- Шановні, вже час збиратися. До закриття закладу залишилося десять хвилин. - проінформувала я відвідувачів.

За одним зі столиків сиділо двоє чоловіків. Вони вже були добряче напідпитку.

- Мала, ну чого ти така серйозна. Давай краще сідай до нас, відпочинемо гарненько. - постукав себе по коліну один з них, показуючи мені місце.

Алкоголь вдарив йому у голову і вже годину як він вів себе зі мною неприпустимо фамільярно. Та на щастя, його товариш був адекватний і краще вихований, тому, хоч і пізніше терміну, але йому вдалося вплинути на друга - вони пішли.

Я видихнула з полегшенням і зачинила за ними основні двері. Сама ж, прибравши зі столу, вийшла через чорний хід.

Проходячи повз сміттєві баки на нашому внутрішньому дворику, поодаль я почула шурхіт. Ліхтар був далеко, нічне небо затягнуте хмарами, від неможливості все гарно бачити стало лячно.

Заспокоївшись тим, що, напевно, це пес, я продовжила рухатися й одночасно придивлятися у темряву.

Шурхіт змінився на специфічний звук рідини, а потім  застібання ширінки. До цього часу мої очі вже трішки звикли до темряви. Силует справив малу потребу і рушив у мій бік.

Хотілося уникнути цієї зустрічі, але чоловік встиг порівнятися зі мною.

- Яка зустріч, красуне! - промовив знайомий голос нещодавного клієнта.

 Від нього жахливо тхнуло алкоголем, а рухи тіла були не стійкі.

- То що, може  все ж припинеш грати у холодність і розважимося? - його поведінка насторожувала.

Він не давав мені змоги пройти далі. А потім схопив за руки і почав притискати до стіни. Я виривалася як могла. Його хитке тіло все ж було сильніше за мене. Від страху й розпаччю я ніби збожеволіла, відчула якийсь прилив енергії і жагу крові. А далі все ніби в тумані…

Отямилася я лежачі на землі. Було вогко й холодно. Схоже я довго так пролежала, бо все моє тіло промерзло до кісточок. Піднявшись, я зрозуміла, що вогкість, у якій я перебувала, створювала калюжа крові, а поруч зі мною на спині лежить чоловік. Мертвий чоловік. Його живіт та грудна клітка були розірвані, а нутрощі розкидані.

Мені знадобилося трішки часу аби прийти до тями і вирішити як чинити далі. Першою думкою було одразу зателефонувати до поліції. Та згодом прийшло розуміння, що мене запроторять до в'язниці якщо раптом саме я виявлюсь вбивцею. А я навіть не знаю правда це чи ні. Зрозуміло, що чистофізично я не здатна на таке звірство, але чи будуть у поліції розбиратися… Ох, я у дуже невигідному становищі… Треба тікати додому поки ніхто не помітив.

Я піднялася і пройшла декілька метрів як відчула, що нудота знову повертається. Сподівання що все само собою мине були марні -  рвотний рефлекс відбувся прямо на невеличкий квітник Тамари. Її невістка збиралася викидати ці квіти, а Тамарі стало шкода, вона принесла їх на роботу і турботливо організувала цю красу.

Побачити серед блювотиння шматочок пальця з нігтем було справжнім шоком. Я не вірила своїм очам. Мало того, що нападника було позвірячому вбито та пошматовано так ще й схоже я намагалася його з'їсти… Таке просто не вкладається у голові!

Але переживати за це буду потім, зараз маю бути розсудливою. З американських детективних серіалів я знаю, що не можна залишати на місці злочину свою днк. То ж перестрахувалася і голими руками вирила яму все у тому ж квітнику та закопала блювотиння. Нічого іншого путнього у той момент я не вигадала. Залишається лиш сподіватися, що поліція не буде настільки ретельною аби чинити акт вандалізму над насадженнями й переривати його.

Все  робилося  доволі  швидко аби якомога хутчіше покинути це місце. Порівнявши землю ніби нічого й не було та впевнившись, що квітник не привертатиме увагу, я попрямувала за межі рампи. Мені здалося, що боковим зором у темряві кущів промайнув силует, то ж я стрімголов почала тікати.

Була вже доволі пізня година, вулиці пустували. Тому, на щастя, добралась додому я без проблем, але з неабияким стресом. Жах очікування зустрічі з перехожим чи авто просто неможливо описати. І лиш коли двері квартири зачинилися зсередини, я більш-менш відчула себе у безпеці.