3

Години тяглися болісно довго. Я ледь дочекалася ранку і такого бажаного теребонькання будильника Олі.

Друзям про свої побоювання містичного характеру розповідати не стала. Це звучало б якось занадто нереально. Тому просто подякувала їм і тихенько пішла збиратися на роботу.

Хоча особливого бажання йти на роботу не було, я її не любила і соромилась. Єдине чим втішала себе - вона тимчасова, просто допоки не знайду кращий варіант.

А влаштувалась я у чебуречну. Принаймні так вона себе позиціонувала. На ділі ж це була задрипана брудна забігайлівка на трасі. У маленькому приміщенні розмістилося два пластикових столика з такими ж пластиковими стільцями та барна стійка, на якій у рядочок красувалися тарілки, накриті пластиковими кришками для підігріву у мікрохвильовці. В асортименті, окрім чебуреків, були солодкі пончики та пиріжки з начинками. Поруч стояв високий холодильник з мінеральними та солодкими водами.  Було тут і пиво на розлив. Для любителів чогось більш міцнішого, розлив відбувався, так би мовити, з під поли. То ж п'яничок вистачало.

- Добрий ранок. - привіталася я з тіткою Тамарою, жіночкою років п'ятдесяти, що була тут і за повара, і за посудомийку, і за прибиральницю.

Я ж стояла за баром, була офіціанткою і загалом відповідала за зал.

Обідньої перерви, ясна річ, у мене немає, тому аби потрапити сьогодні до церкви, довелося просити Тамару про підміну. Це хоч і триватиме не багато часу, та все ж бідна жінка була у справжньому переляці.

Тамару повністю влаштовувало, що на кухні її ніхто не баче і ніхто не турбує. Вона боялася обов'язку спілкування з клієнтами та ще більше фінансової відповідальності при розрахунку замовлення. Це тиха, сором'язлива, безамбіційна людина, з тих, що не мають власної думки, бояться приймати рішення й проживають сіре непомітне життя.

Перші робочі години пройшли більш-менш спокійно. Навідалось лиш декілька клієнтів - двоє чоловіків похмелитися, постійний алкоголік Васько, декілька далекобійників та просто водіїв випити  кави й бігцем перехопити пиріжок.

Весь цей час я розмірковувала про церкву і намагалася спроектувати можливий перебіг подій. Я не знала, що говорити священнику, яку просити допомогу. Боялася, що він вирішить ніби я божевільна. Хоча і це не варто виключати. Можливо дійсно я хвора і це все лиш моя хвора фантазія. А може це все через це кляте недосипання. Як не крути, а відсутність нормального сну впливає на психіку.

Не знаю. Не знаю. І знову не знаю. Я втомилася, я реально втомилася так жити. Як же я хочу повернути своє колишнє життя!

Ці думки мене так розлютили, що я з силою видихнула. Не люблю коли починаю жаліти себе й скиглити. Все, досить! Час збиратися до церкви. Бо за роздумами й спробами знайти логічне пояснення, я лиш відтягую момент. Всі ж розуміють - волосся саме собою не висмикується!

То ж я взяла сумочку й зайшла на кухню вкотре підбадьорити тітку Тамару й запевнити, що швидко повернусь.

Мені потрібно було поспішати, бо її робочий день тривав не так довго як мій. Вона замісила тісто, напекла свіжої здоби, вже майже все поприбирала й мала скоро бігти на іншу роботу.

Я підійшла до дзеркала вбиральні трішки причепуритися перед виходом. Моє втомлене відображення почало спершу ніби пливти, а потім видозмінюватися. Причому одна половина залишалася мною, а інша… Шкіра, ніби розтоплена, звисала до підборіддя гидкими складками. У місцях розривів виднілися м'язи обличчя, в середині яких ворушилися личинки.

Мої очі кліпнули і, з'явилося відчуття ніби я ненадовго провалилася у темряву. Розплющивши їх, я відскочила від дзеркала у бік і втиснулася у стіну.

Видіння тривало лиш секунди, але було дуже реалістичне. Руки тремтіли, я обмацала кожний міліметр обличчя. Упевнившись, що все гаразд, знову підійшла до дзеркала. Нічого дивного, все як завжди, все ті ж очі, все ті ж знайомі риси.

Погане самопочуття було вже звичним для мене щоденним станом. Сьогоднішній день теж не став винятком. Я відчула як по горлу піднімається важкість, бажаючи якнайшвидше звільнитися. Нудота посилювалася, я прожогом кинулася до унітазу.

Туалетом чебуречної я й раніше  гидувала, а від схиляння до загальнодоступного унітазу ставало ще більш зле.

Від потуги мої очі інстинктивно заплющилися, в куточках зібралися сльозинки. Під час сніданку я майже нічого не з'їла, все що міг видати назовні мій організм це чай. Проте рідина швидко скінчилася, тому під час рвотного рефлексу порожнеча просто дерла горло.

Яке ж було моє здивування коли розплющивши очі, в унітазі виявився не чай. Це була незрозуміла червоно-коричневе маса зі шматками м'яса. Картина була не дуже, та я все ж пригледілася і помітила як поміж всього борсаються товсті опариші. Від побаченого мене знову знудило тим самим місивом, краплі якого від потужного всплеску відрекошетили мені на обличчя. Гидота, о яка це гидота!

Я саме вмивалася коли почула дзеленчяння дзвіночка, що висів над дверима залу. Сушки для рук чи паперових рушників не було. Мені довелося нашвидкоруч обтертись туалетним папером, після чого я вийшла.

По інший бік барної стійки стояв молодий красивий чоловік. Все у ньому, і зовнішність, і стиль одягу були у моєму смаку.

Колись в одній з телевізійних програм розповідали, що якщо ми дивимось на того хто нам подобається, наші зіниці збільшуються. Впевнена, у цей момент мої зіниці були розміром з повний місяць.