2

Здається мені вдалося на хвильку задрімати. Але такий бажаний, хоч і неглибокий, сон розвіяло собаче гарчання.

Проте у кімнаті було тихо. Телевізор працював на беззвучному режимі, освітлюючи кімнату й рятуючи від відчуття самотності зміною кадрів.

Я вкотре засумнівалася у правдивості почутого. Та через певний час щось зловіще зашкребло по стінах. Напевно, миші, заспокоювала я себе, чудово розуміючи, що для них це занадто.

Під ранок квартиру почало  хитати з неймовірною силою. Це почалося різко й було схоже на землетрус. Я ненажарт злякалася і, вибігши боса на сходинковий майданчик, з усієї сили тарабанила у сусідські двері й верещала.

По сусідству проживала моя подруга з чоловіком. Саме вона й відчинила двері. Її лице було заспане і перелякане водночас.

- Ти чого? - ледь встигла вона промовити як я схопила її зашкірки й потягла геть на вулицю.

- Де Дмитро, вдома? Діма, Діма! Мерщій вибігай! Рятуйся! Землетрус! - кричала я на ходу, намагаючись впоратися з Олею, що пручалася.

Згодом відбиватися довелося вже мені. Заштурхавши мене до своєї кімнати і з силою всадивши у крісло, друзі пояснили, що немає ніякого землетрусу. В їх очах читався шок та занепокоєння.

Була п'ята година ранку. Оля напоїла мене чаєм з м'ятою та дала прийняти якісь краплі.

Мені було ніяково за влаштовану сцену, але й повертатися додому не хотілося. А у однокімнатній квартирі друзів було два дивани. До них у гості частенько приїжджали батьки з ночівлею, тому Оля постелила мені постіль на батьківському місці.

Закохані згодом заснули, я ж сиділа у ліжку, спершись спиною до стіни і підібгавши коліна до підборіддя.

У квартирі знову загарчав пес. Хоча ні у мене, ні у друзів немає жодного домашнього улюбленця... І якщо раніше стіни шкребли, то цього разу вони почали тріщати ніби ладні ось-ось зруйнуватися. Я сильніше загорнулася у ковдру і увімкнула телефон у пошуках найдешевшого психіатра.

Стук, стук - почулося у вікно. На дворі було ще доволі темно, то ж я нічого не розгледіла. Стук, стук…

Я сиділа, боючись поворухнутися, і відчувала себе маленькою дівчинкою, яка не могла вирішити, що краще - голосно кликати маму чи одразу до неї бігти. Виникло бажання якнайшвидше розбудити друзів. Хоча з іншого боку я не хотіла це робити, бо розуміла - це знову розбурхалася моя уява. Я не бажала аби вони дізналися про мої психічні проблеми.

Впевнена, все це пов'язано з напругою від різкого погіршення соціального й фінансового становища, моральною втомою та неприродним недосипанням.

Я спробувала заспокоїтися і знову увімкнула телефон. У кімнаті було абсолютно темно, лиш екран мобільного освітлював лице. Раптом щось з силою смикнуло за волосся та потягнуло у бік. Я підскочила, хаотично освітлюючи все довкола. Моє серце калатало настільки скажено, що здавалося ось-ось помру. Єдиним поривом було якнайшвидше увімкнути освітлення. І щойно це трапилося, я відчула, хоч і незначне, проте полегшення. Світло дало ілюзорне відчуття безпеки.

Друзі мирно спали. Я повернулася до дивану. На ньому, серед зім'ялого простирадла, валявся жмуток мого волосся. Я потерла місце відриву. Це було боляче. Але біль ніщо у порівнянні з усвідомленням події. Тепер мене розривало від жахливої здогадки. І ні психолог, ні психіатр у даному випадку не зарадять. Тепер все стало на свої місця. Виявляється галюцинації не зовсім то й галюцинації. Відбувається щось надприродне… Щось потойбічне...

Це смішно, адже я не вірю у ці кіношні нісенітниці. Вважаю, всі історії про нечисть вигадали люди. Принаймні вважала до тепер… Та все ж гадаю, буде не лишнім у ранці навідатися до церкви.