Глава 25

Після гіркого досвіду з Пашею, я ніколи не вірила чоловічим словам. Нуу, окрім слів мого батька! Та один хлопець змусив переконати мене в протилежному... 
Після нашої останньої розмови з Артемом пройшов вже цілий тиждень. Його обіцянка завоювати мене будь якою ціною крутиться вже довгий час у моїй голові..  Він і справді різними способами намагається привернути мою увагу до себе та своїх вчинків. Інколи дарує мені букети різних квітів, розповідає жарти, змушує завжди посміхатися! Але цим усім він не просто привертає мою увагу, він робить мені неабияк приємно... Хоча я розумію, що всі його спроби є марними та безнадійними для нього самого... Мої страхи перемагають мене у будь якому разі... 
     І ось нарешті настали довгоочікувані вихідні... Зробивши всю свою рутину, я прибрала у своїй кімнаті, виконала домашку та з чистою головою слухала спокійну музику у навушниках, на мить відкинувши всі зайві думки із своєї голови... Та через деякий час прийшло повідомлення від Артема, до яких, як не дивно, я повністю звикла:
"Сподіваюсь ти не відмовиш мені у прогулянці? Маю для тебе сюрприз!"
"Тьом, скажи чесно, тобі це не набридло? Якщо тобі не вдасться зробити те, що ти задумав!??"
"Якщо так, то я буду знати, що хоч спробував, і мене не гризтиме совість... То як? "
"Гаразд. Тобі важко відмовити! Коли?"
"Я знаю:) Сьогодні о 17:00... Одягни щось зручне!" 
Відкидаю телефон у сторону, та поспішаю на кухню до мами, щоб розповісти про це все... На що, вона тільки радіє, мовляв, що вона дуже щаслива, що я знайшла хлопця, який частенько ходить зі мною гуляти! Хоча я її запевняла, що він не мій хлопець, а просто хороший друг! 
    Одягаю звичайні джинси та топ і чекаю коли двері сповістять про дзвінок... Адже попри все, цей сюрприз - дуже інтригуючий..  І ось нарешті довгоочікуваний дзвінок, за дверима якого сховалась - лаванда? ЛАВАНДА???? Серйозно??? Я ж так обожнюю аромат цих квітів, буквально закохана у них... А це..це..букет моєї улюбленої лаванди... Навіть не знаю, що може бути краще...
- Тьом дякую! Це напевно найкращий букет, який ти мені коли не будь дарував... Та й взагалі, будь хто інший...- промовляю я із всією щирістю, яку тільки маю, і навіть не соромлюсь на знак своєї вдячності, поцілувати хлопця в щоку... На що він звичайно також посміхається і говорить:
- Ооууу, буду вважати це за плюс в мою карму... 
Як і завжди, передаю букет своїм мамі, хоча якщо чесно ні на секунду не хочу відпускати його із своїх рук... Цей запах просто неймовірний:) А колір..? Що може бути краще в цьому житті, як не квіти фіолетового кольору? Навіть не знаю! Пройшовши кілька вулиць ми зупиняємось в парку, де я...помічаю... мотоцикл? О ні, тільки не кажіть...що він знову за своє... Попереджаю саму себе, я не сяду на цього монстра! 
- Так, Артем, якщо ти вирішив вбити мене, то зроби це по іншому, але тільки не на цьому! Благаю!!!
- Хей, заспокойся! Все норм... Я з тобою...- промовляє він, обіймаючи мене... Та я відступаю на крок назад:
- Хммм...це не дуже заспокоює.. ти ж не хочеш...? 
- Ні, хочу, хочу щоб ти нарешті довірилась мені, та сіла за цього так званого "монстра"
- Ти збожеволів!!!- кажу прямо... Ну серйозно, в нього зараз всі вдома? Він хіба забув про мій страх? 
- Ліз, давай так, якщо ти зараз на цьому проїдешся разом зі мною, то я виконаю все, що ти хочеш... Навіть...відстану від тебе назавжди... Ти маєш побороти свій страх... Довірся... - я просто не могла повірити власним вухам... Для того, щоб я знову віднайшла свою довіру, поборола страхи...він готовий навіть відректись від своєї обіцянки... Якщо чесно, такого я не чекала! Серйозно не чекала! 
- Я...я.. гаразд...я спробую...але якщо мені стане дуже страшно, обіцяй, що в ту ж секунду зупинишся...
- Обіцяю...- промовляє мій опонент, даючи мені свою руку... 
Зараз вибір стоїть переді мною... Довіра чи страх? Що переможе? Що вибере моя доля? Дивлюсь на сіроокого і розумію, що ще в жодних очах не бачила стільки щирості та розуміння... Ще жодним очам я не хотіла так вірити, як цим, але не могла, боялася... А що змінилось зараз? Я й досі боюсь відчути знайому біль... Тоня казала, що зараз я маю знову довіритись своєму серцю.. Але якщо знову помилюсь? Якщо знову зазнаю поразки у власних почуттях? Але... зараз моє серце б'ється, як ніколи раніше, і щойно я дивлюсь на нього, швидкість збільшується в мільйони разів, проте на душі я відчуваю спокій та ще щось, що гріє мене після кожної його посмішки...Та чи здатен він на брехню?? Хммм..після всього, що я пережила поруч з ним, я не помічала нічого, щоб могло здатись брехнею... Навіть зараз...я впевнена в тому, що його очі не вміють брехати... Що ж, яке питання було на початку, довіра чи страх? Я вибираю довіру! Серце підказує, що я не помиляюсь і навіть мій здоровий глузд не показує жодної помилки... Отже ...все правильно??! 
За час моїх думок сіроокий ні разу не відводив від мене погляду, нічого не запитував, а просто чекав, ніби розумів про всі мої вагання... Не знаю наскільки впевнено, та все ж даю йому свою руку... Хлопець посміхається та веде мене до "монстра". Хвилювання нікуди не ділось та попри все сідаю на цей метал, міцно обнімаючи за талію Артема... Просто так, безпечніше..Нууу і мені спокійніше... Та й здається, що йому приємно:) Страшний рев мотоцикла заглушує реальність та всі безтурботні думки... І ось....ми зрушуємо з місця... Міцніше обнімаю Артема та на ходу заплющую очі.. Холодний вітер розвіює моє коротке волосся та б'є прохолодою по обличчю... На мить наважуюсь розплющити очі... Все рухається з великою швидкістю, ми оминаємо парк, а дерева ніби схиляють перед нами голови... Адреналін зашкалює, та нестримна швидкість починає мені подобатись, навіть попри те, що я ні на секунду не послабила свої обійми... Безпека перш за все...Я встигаю затамувати подих... здається...мої страхи цього варті... Адже все це просто неймовірно! Свої відчуття не передати словами... Хочеться просто кричати, від усіх емоцій, що накопичились у мене в той момент! Проїжджаємо ще кілька метрів та повертаємось до парку, де звір нарешті пригальмовує... Артем знімає шолом, обхоплює своїми руками мою талію та спускаю на землю... Все ж приємно відчувати її своїми ногами:)  Навіть не задумуючись кидаюсь хлопцеві на шию для обіймів, і він їх приймає... З моїх очей покотились сльози, але я промовляю:
- Дякую Тьом, дякую! Це було так..так.. швидко...так... неймовірно...
- Я радий, що ти змогла побороти свій страх! Може ще одне коло? 
- Емм..ні..на сьогодні пригод вистачить! Але іншим разом, обов'язково!!! :) - ого, ось що означає побороти свій страх?! Наступного разу?! Хммм...навіть не схоже на мене... 
Артем тільки посміхнувся, але я помітила, що його очі неспокійні та трохи засмучені, хоча і випромінюють за мене щиру радість.... Здається...я зрозуміла, чому саме так... Ііі...як би це дивно не звучало, я не дозволю виконати його думку... Нізащо!!! 
   Підходжу до нього на крок ближче, та цілую у щоку із словами:
- Викинь дурні думки з голови! Якщо ти гадаєш, що після цього я так просто тебе відпущу, то ти помиляєшся!!! 
- Стоп! Що? Чекай! Ти хочеш сказати, що...?? 
- Так...це те про що ти подумав! - посміхаюсь ...
Але посмішка не затримується надовго, адже його вуста опиняються на моїх, закріплюючись у чуттєвий поцілунок... Щирий, справжній, сповнений емоцій та почуттів, які я давно приховувала...
- Нарешті ти моя! Я так довго чекав цього моменту... Ще з першої нашої зустрічі, з першого погляду, з першого слова я розумів, що ти мусиш бути моєю! Це напевно вперше я відчуваю таку потребу бути поруч з дівчиною та завжди хотіти одного - її посмішки... Ліз, можеш не вірити мені...але я... люблю тебе...і тільки тебе:) - слова Артема дали мені ковток свіжого повітря... Дали надію, відновили всі мої мрії та сподівання... А все тому, що за весь цей час я відчуваю те саме до нього... Скільки б часу я приховувала свої почуття, прийшов час нарешті показати їх для самої себе...
- Я вірю...іііі...знаєш, я думала, що окрім Паші більше не зможу ні в кого закохатись... Проте здається ще навіть тоді, я мала приховані почуття до тебе!!! Тому....Тьом...я теж... люблю тебе:) - на останньому слові, Артем знову цілує мене, ні на мить не відпускаючи із своїх обіймів...
          Здається тільки тепер, за довгий час болю та страждання, час, який був сповнений фальшивих почуттів, я змогла не тільки віднайти справжні та щирі почуття, я змогла знайти відповідь на питання всього мого життя: Чи зможу я знову вірити? Хммм...виявляється, що можу... Точніше, я змогла... Я довіряю йому своє серце, свою душу, любов, готова довірити навіть життя... Адже переконана, він завжди буде поруч... За довгий час ми змогли відшукати те, що попри всі перепони, з'єднувало нас навіть на великій відстані... Любов - єдиний примарний зв'язок, єдиний доказ справжніх почуттів:)