Глава 23

Навіть не думала, що один день може принести стільки різних емоцій та обдуманих і не зовсім обдуманих рішень... Не обдуманість - це взагалі не про мене...я не уявляю своє життя без планів на день чи навіть на цілий місяць... Я маю точно знати, що, як і коли станеться, обдумати кожен крок і аж тоді приймати правильні рішення.. Та як виявилось, не можливо розпланувати геть усе... Життя сповнене сюрпризів, і як пройде цей день - вирішує наша доля... Що ж подивимось, що вона приготувала для мене?!! 
   Настав ще одним ранок без дивного відчуття хвилювання, чи вже знайомого болю у серці... Скажу так, це найприємніші відчуття за весь цей час... 
  Щойно я з'явилась у класі, то помітила, що відбувається дещо дивне. Артем з Пашею стоять впритул один одного і ніби то про щось розмовляють, чи точніше сваряться через щось... Цікаво, що ці двоє вже не поділили? Хоча... напевно, це мене не стосується, головне, щоб не побилися.. Хлопці наче читають мої застережливі думки, та щойно побачивши мене відходять один від одного...Артем вітаючись посміхається до мене, а от Паша кислою та невдоволеною міною проводжає його поглядом, навіть не глянувши на мене... І що між ними відбулося? Вони ж нібито друзі... Вже на уроці всі сідають за свої місця... Паша, як і зазвичай біля мене, я вже навіть до цього звикла, і моє серце досить спокійно реагує на нього, та тепер, напевно на моє щастя, він не зосереджує свої дивні погляди на мені... І це просто не може не радувати!  Навіть Артем у своєму репертуарі... Не встигла зрозуміти, як відчула його гаряче дихання біля своєї шиї та його тихий голос:
- Як настрій, принцесо? 
Різко повертаюсь до нього, і наші обличчя опиняються дуже близько одним біля одного... Настільки близько, що я впевнено можу роздивитись сірий колір його очей, які здається на секунду збільшились.. Навіть кінчики наших носів встигли доторкнутись один до одного... Від чого я встигла відчути, як моє обличчя поволі покривається рум'янцем... Щоб уникнути, цю ніякову "червону" катастрофу на моїх щоках, відсуваю своє обличчя назад і аж тоді, відчувши полегшення відповідаю йому:
- Нууу...в мене все супер... А в тебе настрій як? 
- Стане кращим, якщо ти ще раз посміхнешся мені...- каже хлопець і ніби силою погляду змушує мене справді посміхнутись... А після цього, із задоволеним виразом обличчя додає - Оо, тепер все чудово...
Ще раз ніби то дарую йому свою посмішку та приєднуюсь до уроку, про який я зовсім ненароком забула через Артема... Хммм...якось дивно це чути від мене..
Коли відбулась велика перерва, ми з Тонею саме повертались з буфету, як то кажуть ситі і щасливі, і тут нізвідки з'являється Рита, яка виглядала дуже схвильованою.. Що це з нею? 
- Там ..цей..хлопці в класі б'ються..- переводячи подих від бігу, промовляє вона..
- Які хлопці? - запитуємо майже одночасно з Тонею...
- Артем і Паша.. Потрібно щось зробити поки Кирилівна не з'явилась у класі, а то не тільки їм буде погано...
Ні про що не замислюючись ми швидко побігли до класу... Де і справді ці двоє "друзів" причинили бійку... Під оком Артема виднівся синець, а ніс Паші був розбитий... Чорт забирай цих хлопців, що знову вони не поділили...? Решту однокласників намагаються хоч якось їх розборинити, та щось їм погано вдається... В їхню "прекрасну" та "дружню" розмову нарешті втручаюсь і я.. Ну не можу я стояти осторонь і просто дивитися!! 
- Хлопці ви геть здуріли! Припиніть негайно! 
- Краще не лізь! - край ока подивившись на мене, промовив Артем...
Ну ні, така відповідь мене аж ніяк не влаштовує! В своїх рішеннях я завжди дуже вперта, тому так просто їм не відчепитись від мене.. Тому взявши із собою всю свою наглість, стаю в цент арени між бойовими півнями, і аж тоді кажу:
- Ні, дорогенькі, хто-хто, а я полізу! І поки ви не заспокоїтесь та не розкажете, що за дурдом влаштували, не зрушу із цього місця!!
- Не думав, що ти така вперта! - легко посміхаючись говорить Артем, дивлячись мені прямо в очі... Нууу...це вже хороший знак.. Правда? 
- Так, не підлизуйтесь мені тут.. Розказуйте і негайно! - не відступаю від свого..
- Нема чого розказувати! Я просто сказав йому правду, тому він і розлютився!!! - відповідає Павло, зухвало дивлячись то на мене, то на Артема... Як же ж я ненавиджу ось ці його погляди... Зараз і сама йому вріжу..
- Яку правду? - дивлюсь на обох хлопців одразу...
- Про те, що ти крутиш з нами двома.. Хоча насправді любиш тільки мене, а Тьому просто використовуєш, щоб я ревнував...- промовляє ці огидні слова Паша, від чого мій світ ніби рухнув в одну секунду... Я..використовую? Кручу з ними двома? Та що в голові  цього придурка? 
Артем швидко реагує на слова супротивника, та навіть не зважаючи на мене, б'є його в обличчя зі словами повними агресії:
- Не смій таке казати про неї!
- Боїшся правди? - тримаючись за свій розбитий ніс, випльовує Паша... І тут я просто на останній секунді зупиняю Артема, і сама б'ю Павлові гучного ляпаса... І байдуже, що всі на нас дивляться... Він на це заслужив...
- Якщо нічого не знаєш, то не говори.. Між нами давно вже все скінчено і по твоїй провині... І зараз, видно, що саме ти не можеш обійтись без мене, тому і вигадуєш різну гидоту... Хммм...ти розчаровуєш з кожним днем мене все більше і більше... Паш, ти просто огидний мені...- дивлюсь у зухвалі карі очі, і задаю собі питання, чому саме ти став моїм першим коханням? Чому саме ти розбив моє серце? Чому саме ти збрехав про почуття? І здається тільки тепер знаходжу відповідь, ти просто був моїм досвідом, захопленням, бурею нових почуттів, але точно не справжнім першим коханням... Я впевнена, що таке почуття, ще чекає на мене... 
Помічаю, що погляди однокласників... підтримують мене? Ооуу, здається, репутація Павла і справді дуже погана... Тоня взагалі не розуміється у своїй радості, і широка посмішка видає її задоволення від цієї ситуації... Ще б пак, дати ляпаса бабію школи, та це мрія кожної дівчини, якій колись розбили серце... Попри все, беру Артема за руку та прихопивши із собою пачку серветок поспішаю з ним до вбиральні... Нуу, не подобається мені цей синець... Навіть за кров на носі Паші я так не переживаю, як за цю синяву під його оком... Під оком хлопця, який намагався...захистити мою честь... Саджаю потерпілого на стілець, а сама змочивши серветку водою прикладаю до його синяка із славнозвісним риторичним питанням:
- Не болить? 
- Коли ти так дивишся на мене, то я забуваю про всю свою біль..- відповідає мій захисник ...
- Тьом не говори дурниць! Краще скажи, чому ти поліз у цю бійку? Ти ж добре знаєш Пашу, і всеодно повірив його брехні? Думав, що я і справді на таке здатна? 
- В тому й то діло, що ні.. Просто не міг спокійно слухати бридкі слова цього недоумка... Хоча знаєш...якщо після кожної нашої бійки, ти так хвилюватимешся за мене, і цей час проводитимеш зі мною...то я готовий битися з Пашею, хоч кожного дня..- насміхаючись із мене говорить Артем.. Я цьому хлопцю зовсім скоро заклею рот скотчем, щоб менше так жартував! 
- Скажи чесно, ти божевільний? - питаю я, посміхаючись...
- З тобою, я кожного дня сходжу з розуму... -каже він, і я відчуваю, як моє серцебиття прискорилось...ой ні,ні,ні, це поганий знак...
- Це не логічне пояснення твоєї дурнуватої поведінки! - намагаюсь вдати серйозний вираз обличчя, хоча розумію, що це вдається зовсім погано:) 
І тільки но я відбираю серветку від його ока, як рука хлопця змушує приземлитись на його коліна... Наші погляди зустрілись одночасно, але ось моє хвилювання прийшло тільки тепер, а коли його рука опинилась на моїй талії, то воно тільки набрало обертів... Зовсім скоро, я навіть дихати нормально перестану... І тільки я згадала про своє дихання, як вуста Артема накрили мої та з'єднались в одному поцілунку... Навіть не знаю, що саме я тоді відчувала... Хоча було таке дивне відчуття, ніби метелики, що давно померли у мені знову ожили та починають літати по всьому тілу, не даючи самій зрозуміти, що зі мною відбувається... От справді, що відбувається? Чому я не можу відштовхнути його? Чому не можу дати ляпаса, як Паші за його нахабство? Ніби якась магічна сила зупиняє мене і змушує насолодитись кожним моментом нашого поцілунку... Та щойно ми чуємо дивний звук у коридорі, одразу ж віддаляємось один від одного... Не знаю як він, та в той момент, для мене було головне відновити нормальне дихання, щоб потім обдумати його пояснення на цей поцілунок... А в нього воно було тільки одне:
- Ось моє логічне пояснення! 
Ніяковію як маленька, але навіть попри свої сили залишатись спокійною я просто виходжу з тієї кімнати, залишаючи його одного...  Моє дихання потроху відновлюється, але от серце ніяк не може відновити свій нормальний ритм биття... Зараз у нього одна єдина швидкість - швидкість світла...