Глава 20

"Сонячна галявина.. Поле гарних квітів, а серед поля я та Паша... Ми тримаємось за руки та посміхаючись крокуємо травами... Почуваю себе такою щасливою, як ще ніколи не була... Він повернувся, повернувся до мене... Я так його люблю, і закохуюсь все більше:) Та в той же момент буквально ні звідки з'являється жіночий силует - Юля.... Єхидна посмішка викриває всі її задуми, але вона не рухається, а просто чекає свого. Манить мого хлопця пальцем, гадаючи, що він знову поведеться на її повідок... Хммм... недооцінила я себе... Паша відпускає мою руку та прямує у сторону цієї...цієї ...брехунки ... Тільки не це, я не можу знову його втратити .. Ну чому? Чому? 
- Нііі... Паш ...я люблю тебе.. - знову беру його за руку та на хвильку зупиняю...
Знову цей холодний погляд та ще холодніша відповідь:
- А я тебе ні..
Все. Знову та сама порожнеча! Біль! Тепер я стою серед поля сама, та із сльозами проводжаю "солодку" парочку... Моїм сльозам на поміч приходить холодний дощ, але я не зрушую з місця.. Байдуже, тепер все байдуже! Кричу від гіркого болю, але ніхто не чує... І це просто чудово! Кричу ще дужче, як ніколи ще не кричала... На волю виринають всі мої метелики, які я відчувала до цього.... Серце ніби і не б'ється... А я не живу, а просто існую... Він знову зробив мені боляче, знову розбив моє серце, перед тим давши марні надіії... Як же я ненавиджу його...але люблю:(  Не припиняю плакати, і в той же момент помічаю знайомий силует... Він наближається до мене, роблячи все сміливіші кроки... Артем? Що він тут робить? Щооо? Невже я не можу навіть поплакати на самоті? Ну чому? Чому мені всі роблять так боляче? Що я зробила не так у цьому світі? Кричу йому це все у лице, хоча він у нічому не винен... Та це мене не зупиняє, так само як і його... Попри всі мої крики він просто обнімає мене, міцно притискаючи до себе... Спроба вирватись далась марно, адже він ще міцніше стис мене... Артем гладить моє волосся, і я відчуваю, що потроху заспокоююсь... А тоді чую шепіт його голосу "Посміхнись принцесо!" 
      Прокидаюсь! Це знову був всього лиш сон... Жахливий сон. Та тепер я не відчуваю такого різкого болю всередині, а навпаки - спокій... Здається, ніби все відбувалось в реальності, навіть його шепіт запам'ятався... Хоча про те, щоб я посміхнулась він каже завжди... Тому й не дивно, що саме це мені наснилося... Але хай там як, краще про це забути!
  Вже у школі зустрічаюсь з Тонею та розповідаю про свій дивний сон, на що вона посміхається і відповідає:
- З тобою подругою не засумуєш! Невже знову віщий сон?? 
- Ой ні, ні, ні, точно ні... Я цього не хочу... Не хочу..не хочу..- промовляю я, відчуваючи, що обличчя покривається рум'янцем... Нууу, напевно це нормально реакція... От як інакше реагувати на обійми хлопця, навіть якщо він був просто у сні? 
- Хах, ну як знаєш... Але я б на твоєму місці була застережлива! Твої сни майже завжди справджуються...- каже свою територію подруга
- Сплюнь Тоню, Сплюнь..- відповідаю я на це та щиро надіюсь, що цього не станеться...
Уроки проходять як і зазвичай... Тільки от... Паша поводив себе досить дивно... Часто дивився на мене, не відводячи погляду навіть тоді, коли я дивилась на нього у відповідь... Намагався якось доторкнутись мене чи навіть просто заговорити, і це мене дуже бентежило... Звичайно, якби таке відбувалось пару місяців назад, то я б просто не розумілася у своєму щасті, а тепер навіть попри те, що від кожного його дотику моє серце б'ється із скаженою швидкістю, а тіло тремтить, я відчувала якусь дивну...огиду? Хоча як після його брехні такого не відчувати?! І якщо він думає, що після цього всього, ми знову зможемо бути разом (хоча в глибині душі, я цього дуже хочу..) то він дуже помиляється. Цьому ніколи не бути! Між нами все скінчено!!! 
   Останній урок добігав кінця, з полегшенням я спокійно вийшла із класу, поволі прямуючи до шкільного автобусу, тим самим вже рідним коридором. Та навіть не встигаю зрозуміти, як опиняюсь в одному із класів, а переді мною стоїть... Паша? Що це все означає?? Відстань між нами скоротилася в туж секунду, а рука хлопця тримала мене за талію.. Тілом пробіглися мурашки, але...щось було не так..
- Кицю, давай все повернемо?! Я так тебе люблю...- почувся голос Паші..
Наскільки ж боляче та образливо чути останні слова... Любить?! Хах... Жарт застарілий для мене... 
- Хммм... невже Юлька набридла? Вирішив знову зі мною погратися? - питаю я, твердо відповідаючи на його проникливі погляди..
- Ліз, чому ти так... Ну вибач..вибач..я хочу бути тільки з тобою..- бреше прямо в очі, навіть не червоніючи, а тоді нахилившись до мене, тягнеться до поцілунку... 
Але ні, не так швидко! Невже він думає, що зможе так просто навішати мені лапші на вуха? Щодо своїх почуттів я не впевнена, проте у нього їх немає! Відштовхую його від себе, даю гучного ляпаса, та вилітаю із класу... Який же ж він.... Та щойно опиняюся трохи далі, як він знову притискає мене до стіни коридору... От причепа! Він придурок, чи що? 
- Та що ти ламаєшся? Я ж знаю, що ти досі любиш мене... Хіба ні? То в чому тоді проблема... Аа? Кицю? - огидний голос знову нагадує про себе
- Ні - коротко відповідаю я, намагаючись вирватись, та його рука міцно схопила мене, ніяк не випускаючи, тому кидаю йому - Відпусти! Мені треба йти! 
- Ще встигнеш!- байдуже відповідає хлопець, а потім додає - Зараз ти моя, крихітко... 
- Паш, будь ласка, відпусти! - вже благаю я, адже відчуваю, як сильно він стискає мою руку...і це боляче...
Та тільки но я, думаю про цей біль, як наші руки розірвані... Точніше їх роз'єднали... Це був Артем... Він швидко відчепив мене від Паші, та вдарив його в обличчя із словами:
- Ти не чув, що сказала дівчина? Не чіпай її...
Його очі палали злістю... Та й голос звучав дуже грубо... Проте байдуже... Він знову мене врятував... Хлопець повертає свою увагу до мене, та промовляє:
- Ліз, біжи, там автобус чекає тебе... З ось цим я розберусь... 
- Але ж ...- якось недовірливо видаю я... Хоча...він ж точно його не вб'є? 
- Та не хвилюйся ти так, не вб'ю я його- відповідає на мої думки і додає - ми просто поговоримо...
Хлопець підморгнув мені, від чого на душі одразу ж стало легше... Я підійшла до нього, швидко поцілувала у щоку, та прошепотіла "Дякую.." На цьому мій вечір закінчився... Добре, що попереду були вихідні... Та все ж, на мене чекала довга, дуже довга ніч...