Глава 19

От чорт забирай, цього Пашу та мої почуття до нього... От чому я закохалася саме в нього? Чому мені сподобались саме його карі очі? Невже таких очей мало на цьому світі...? Хммм... Авжеж мало! Для мене мало! Адже мені були потрібні тільки його погляди, не такі проникливі, як в декого, та все ж мої...та на жаль без жодної взаємності, тільки брехні... Навіть якби я змогла закрити очі на це все, якось пробачити йому та все ж довіра зникла назавжди... От як мені знову повірити в те, що я потрібна йому, якщо його очі більше не випромінюють для мене правди? Та й не тільки йому, я не зможу довіряти нікому... Навіть звичайне спілкування з Артемом, для мене є досить важким, адже я невпевнена в тому, що можу вірити йому та його вчинкам... Для чого йому це все, я також не розумію? Він хороший...але...моя застережність... потроху вбиває мене саму...
    Ще одним "прекрасний" день, і як завжди мій зовнішній, та й загалом як внутрішній вигляд жахливий! Очі червоні, як у недоробленого вампіра.. Та й взагалі настрій на нулю... Дивлюсь у своє відображення у дзеркалі, не розуміючи, чому я так страждаю через того, хто ніколи мене не любив по справжньому? І в той же момент, на мій телефон приходить повідомлення від... НЬОГО:
"Привіт! Ми з тобою давно не говорили! Як ти?" 
Моє серцебиття прискорюється, а дихання на секунду сповільнюється... Він це серйозно? Після довгого часу, він хоче дізнатись як я? Він хоче почути, що мені зараз дуже погано, і я ніяк не можу пробачити йому, його ж брехню... Сумніваюсь, що саме це він хоче почути... Але байдуже...ігнорую.. Адже сама розумію, якщо зараз відпишу, та втрачу єдину повагу до себе, зірвусь із ланцюга та пробачу йому... Хоча, я вже й так втратила повагу до себе, після того, як ще й досі кажу, що люблю його та не можу ніяк забути... Через кілька секунд приходить ще одне повідомлення, але вже від... Артема? 
"Принцесо, посміхнись! " 
Хммм... неочікувано! Але мушу визнати, це набагато краще, ніж питати як у мене справи... Бо вони - жахливі... А сказати просто, щоб я посміхнулась - це вже щось :) І це навіть подіяло, на кілька хвилин моє обличчя засяяло справді щирою посмішкою...
Одягнувшись, я побігла до мами на кухню, де швидко, у коротких деталях розповіла про вчорашню прогулянку, і про те, як Артем врятував мене від лап білобрисого... І так, в маминих очах він також став героєм... І це так дивно, адже я і справді з великим захопленням розповідала про вчинок Артема, та й про нього самого... Ну що ж поробиш, так на мене впливають, я надіюсь, хороші люди...
   У школярику, як і зазвичай сідаю сама біля вікна та слухаю музику в навушниках, та цього разу мій спокій тривожить .... Юля... От що вже їй від мене потрібно? Щоб я повисмикувала їй волосся?! Та будь ласка, зроблю це з великим задоволенням! Але ні, вона як ні в чому не бувало, сідає біля мене, мовляв, треба поговорити... Ага, про що? Про те, що вона весь цей час брехала мені? Крутила роман із моїм хлопцем? Що? Це все я вже знаю, і немаю ні найменшого бажання слухати це знову...
- Ліз, ти маєш зрозуміти мене і пробачити...- розпочинає Юля..
Ого, яку пісню вона заграла... Я. Маю. Пробачити. Оце так! Та невже? Вона жартує, правда?
- Хах, і з якої радості? - запитую я, зосередивши свій погляд на деревах, що рухалися..
- А з такої...- якось несміливо почала вона, а після короткої паузи продовжила - що я не хотіла для тебе нічого поганого...
- Та невже? Ти, як ніхто, знала про мою любов до Паші... Ти, сама ти знала про те, що кожна його посмішка зводила мене зрозуму... Але навіть те, що ми з ним зустрічалися, не змогло тебе зупинити! І тепер ти кажеш, що не хотіла нічого поганого?? - кидаю я, тим часом як моя голова буквально кипить від злості...
- Але це і справді так... І до того ж, це не кінець світу, і нічого страшного не сталося...- далі грає свою пісню моя опонентка... Ух, тримайте мене хтось, бо в мене залишається дуже мало сил, щоб терпіти її наглість, та все ж, наскільки це можливо, спокійно відповідаю:
- Ну таак, звичайно!! Те, що я і справді любила Пашу, а потім моє серце розбили на маленькі уламки ти вважаєш нічим страшним... То хай буде так... Попри все, я не така як ти, і ніколи не побажаю тобі, пережити те, що пережила я.... А зараз... краще сядь на інше місце... 
- Ліз, ти взагалі нормальна!?? Я тут прийшла вибачатися до неї, а вона свій гонор показує...- обурюючись промовляє Юля і додає - А знаєш що, Паша зустрічався зі мною ще до тебе, можна сказати, що таємно... А з тобою замутив, тільки з цікавості... Для нього ти була неначе гарненький експонат... От і все!!! А я, на відміну від тебе, сприйняла це нормально, адже ми і без того, частенько бачились...
Моє серце ніби прокололи великим кинджалом... Воно стікало кров'ю, душа з кожною секундою розривалась... На моє щастя, шкільний зупинився, і Юля з єхидною посмішкою, кулею вилетіла із нього, залишивши на мені не виліковні шрами...І цю людину, я колись називала подругою??? Огидно тільки від самої думки... Як після такого, я можу комусь довіряти, якщо навіть, здавалось би, найближчі люди брешуть тобі прямо в очі.??І це... боляче! Біжу до школи, у думках промовляючи "Головне не заплакати!"..Із цими думками наштовхуюсь на Артема, дивлюсь на сірі очі, які виглядають збентежено... Ну звичайно, побачити мене в такому стані не найкраще, що могло з ним статися у його житті... Та пояснювати я нічого не хочу, вибачаюся та поспішаю до класу... Проте, не так швидко! Хлопець зупиняє мене, взявши за руку та приблизивши до себе... Не витримую, із очей котиться одна сльоза, яку на мій подив витирає його рука... Так ніжно....так...так...
- І хто вже тебе образив? Кому поламати руки та вирвати язика? - досить серйозно запитав хлопець, тим самим повернувши мене з небес на землю від своїх безглуздих думок...
- І з чого ти взяв, що мене образили? І взагалі, в мене все добре! - наммагаюсь казати це переконливо, адже навіщо йому мої проблеми, та здається, в мене погано виходить:
- Ліз, не бреши мені! Я бачу, що не все гаразд... Хто чи що, засмутило тебе? 
- Кажу ж, все НОРМАЛЬНО... Тьом, правда! - знову брешу...
- Ліз, будь ласка! Ти можеш мені довіряти! - не відступаючи від свого, переконує мене Артем... Та він не знає, що навіть одне слово "довіра" викликає багато сумнівів... Тому, ні, ні, і ще раз ні :( 
- Не можу..- тихо промовляю я, та стримуючи свої сльози біжу до класу, залишаючи хлопця, напевно з багатьма не зрозумілими питаннями..
   Вже в класі помічаю, що майже всі на своїх місцях, навіть Паша... Очима вітаюсь із Тонею, яка про щось розмовляє з Антоном... Ого, та невже? Невже вони потроху знаходять спільну мову? Щастить їм... В мене сусіди, дуууже погані співрозмовники..нууу, окрім Артема..але це так :) Сідаю за свою парту, намагаючись ігнорувати присутність Паші, хоча прекрасно розумію, що моє серце аж ніяк не хоче його ігнорувати та при першій же нагоді, знову повірити йому... Та на моє щастя, в цій битві перемагає мій розум, хоч і серце не перестає битися ні на одну секунду... На моє велике здивування, Паша промовляє до МЕНЕ:
- Привіт.. Як настрій? 
Хах, хоче знати як мій настрій? Знущається? Це прекрасно у нього виходить! П'ять балів за виконане завдання! Настрій? Та вже з два місяці, як його немає... Поїхав кудись, як і мій здоровий глузд... 
- Нормально! - коротко відповідаю я..не дивлячись у його сторону..
- Не хочеш запитати, як мій настрій? - настирливо знову запитує він... Хммм...я й не знала, що він такий набридливий.. Це Юля його так змінила? Хоча... байдуже..це не моя справа...
- Ні! - ще коротше відповідаю я, проте тепер дивлюсь прямо в його...карі очі.. намагаючись пояснити серйозність своїх слів... На секунду завмираю, адже я так давно не бачила їх зблизька, не заглядала, не шукала відповідей, і знову не закохувалась.. Дивлюсь і розумію - все втрачено! Іскорок більше немає, тільки дивний запал ховається в очах цього хлопця.. Ще одна брехня? Маніпуляція? О ні, дорогенький, ця гра буде без моєї участі... Гейм овер, як то кажуть!!! Тепер Юля - твоя лялечка! 
   Видно, що Паша хоче ще щось сказати, та мою увагу привертає Артем, який залітає до класу та підморгуючи мені сідає за свою парту поруч з Юлею...  І я майже одразу відчуваю його дихання біля свого вушка, на яке він шепоче:
- Посміхнись для мене:) 
Слухняно повертаюсь назад та поглянувши у його...красиві сірі очі, посміхаюсь... І роблю це зовсім не тому, що він так попросив, а тому, що відчуваю, що хочу посміхнутись саме для нього... Так, звучить занадто банально, та й взагалі що я вигадую? Але це так, зараз мені хочеться посміхатися для нього, та хоч іноді забувати про всі свої проблеми, які замучили своєю присутністю... Після цього, в очах хлопця я помітила досить цікавий вогник. Погляд його горів щирістю та задоволенням від того, що я посміхнулась для нього... І сподіваюсь, що мені не здалося, і він справді цього радий... Артем тільки підтверджує мої думки:
- Дякую, що подарувала мені хороший настрій на цей день!!! 
Якщо не собі, то хоч комусь...