Глава 18

Після вчорашнього дня було трохи важко зібрати свої думки до купи.. Як і обіцяла я розповіла про все мамі, ще ввечері, адже було потрібно хоч комусь виговоритися... На моє велике щастя, моя матуся все зрозуміла, і замість того, щоб засуджувати, підтримала мене із словами:
- Донечко, він просто хотів щоб ти трохи розвіялась. Я переконана в тому, що він не знав про твій страх, але якщо він був готовий на те, щоб пройтись пішки, заради тебе, то це вже заслуговує хоч маленьку частинку твоєї уваги... І знаєш, я впевнена, що саме Артем допоможе розвіяти тобі всі твої страхи...
- І з чого така впевненість? Ви ж навіть його не знаєте? - не довіряючи маминим словам питаю я, на що отримую ще більшу посмішку та відповідь:
- Материнський інстинкт... А ще він підказує, що ти прямо зараз маєш написати йому...
- Ма, ви з мене смієтесь? Я не буду йому писати, це суперечить усім моїм принципам.. - заперечую я, та це не зупиняє мою супутницю:
-  Я вважаю, що цей хлопець заслуговує на те, щоб хоч один єдиний раз порушити свої принципи... Лізонько йди і напиши йому..
- Тепер я знаю, в кого я така вперта..- чесно зізнаюсь та не порушуючи наказу матері, піднімаюсь у свою кімнату та беру телефон у руки... 
Але що мені йому написати? Просто привіт? Чи? Ну блін, за що мені це все? Після кількох хвилин роздумів, все ж пишу йому просто "Вибач." Ну а що? Це краще, ніж нічого... Я мала хоч якось загладити свою поведінку та зіпсовану прогулянку... Хоча здається, що без мене вона була просто ідеальною... Буквально в ту ж секунду приходить відповідь :
"Це ти мені вибач... Я спочатку мав спитати, чи любиш ти кататись...А так, зіпсував нашу прогулянку.." 
"Тьом не кажи так, це я все зіпсувала.." - чесно пишу, тим часом, як з моїх очей котиться сльоза, від щирості його слів..  Через мою недовіру, він вважає себе винним.. І це не правильно... Винна тут тільки я... Але нажаль цього не змінити, я...не..довірюсь.. нікому і ніколи!!! 
"Гаразд, давай так, ми обоє все зіпсували:)" - присилає він, від чого я змушую себе посміхнутись, а за ним і ще одне:
"Може сьогодні надолужимо!? Обіцяю - без мотоцикла! Звичайно, якщо ти хочеш? " 
Ні.ні.ні. я не хочу... Але одразу ж згадую мамині слова та відповідаю зовсім протилежне від своїх думок:
"Емм...ну давай!" 
"Зайду за тобою ввечері:)" 
Відкладаю телефон у сторону, і аж тоді розумію значення його останніх слів... У вечері?? Він це серйозно? Хоче гуляти ввечері? Я не знаю чи він в курсі, але попри те, що я вважаю ніч порою романтики, я дуже боюся темряви... Ну ось так, така я людина.. Страхів у мене більше, ніж будь чого у світі... Та гадаю, мама має рацію, все таки Артем хоче допомогти мені, тому  я зможу потерпіти... Напевно... зможу...
На цей раз ніяких суконь... Одягаю звичайні джинси, чорний топ на довгий рукав, заплітаю високий хвостик та роблю макіяж... Як на мене ідеально... Хоча байдуже... Останній штрих - мої улюблені парфуми з лавандою... Обожнюю не тільки цей запах, а й колір... Загалом отримую великий кайф коли бачу чи отримую щось лавандове :) 
   Знову дзвінок у двері, знаючи хто ховається за ними я всеодно хвилююся... І це дуже дивно... Намагаюсь посміхнутись своєму відображенні у дзеркалі та нарешті відчиняю двері... Переді мною з'являється букет...тюльпанів? Він це серйозно? Хммм...дуже оригінально... Але можливо... занадто?? 
- Еммм... дякую... Але тобі не обов'язково кожного разу приносити мені квіти... - промовляю я, даруючи свою найкращу посмішку... Якщо вона у мене звичайно є :)
- Обов'язково! Я хочу, щоб ти більше посміхалась..- впевнено відповідає хлопець із широкою посмішкою...
- Оуу... мені приємно.. справді:) Секундочку..- кажу я, віддаючи цей прекрасний букет своїй мамі, тим часом, як Артем ввічливо з нею вітається!!! Ну гаразд, плюсик йому в карму:) 
Починало вечоріти, а ми тільки но зібрались на прогулянку... Ох, лавандові самоцвіти, що мені тепер робити? Як правильно сказати, що я зовсім трохи, дуже сильно боюсь темряви? Він вважати мене боягузкою, але що я зроблю, якщо так і є... Намагаюсь поводитись спокійно, чого не скажеш про моє гучне серцебиття та здається, переляканий погляд... Та вдається мені це важко приховати, адже Артем промовляє:
- Ліз, ти так мене боїшся, чи...? 
- Ні, ти тут ні дочого, просто....можеш вважати мене справжньою боягузкою....але я боюсь темряви..- відповідаю я, і одразу заплющую очі, щоб не побачити його реакції на моє безглузде зізнання... Та замість того, щоб посміятись з мене, хлопець сказав:
- Оуу, Ліз, сорі... Блін, я не знав... Чорт! Чорт! Чорт! 
Чому він так побиває себе? Тут немає його вини... Але з іншої сторони, це виглядає трохи кумедно... А його спантеличений погляд, це напевно наймиліше, що я тут коли не будь бачила... Тихенько засміявшись, я знову почула голос Артема:
- І чому ти смієшся? Щось не так? 
- Та ні, все так... Просто зараз ти дуже кумедно виглядаєш... Це б я мала побиватись, за те що псую наші прогулянки, а тут все навпаки...- тепер вже не приховую свій задоволений вигляд...
- Он як:) Я радий, що зміг тебе розвеселити? То... тебе провести додому...чи..? - чомусь несміливо запитую мій опонет...на що я тепер не знаю конкретної відповіді...Так, мені ще й досі страшно, але...щось всередині підказує, що все пройде не так і погано... Ехххх...ну що ж...
- Я так тобі набридла, що ти хочеш мене спекатись? - із сарказмом завдаю питання на питання...
- Ні, звичайно ні..просто...
- Ну тоді пішли, я ще ніколи не гуляла вночі... Ну так..страшнувато трохи...але якщо ти не будеш далеко відходити, то гадаю, що ми зможемо трошки прогулятись:) - швидко перебиваю його... Адже знаю, що мама точно не пробачить мені того, що я так швидко повернулась з прогулянки... Можливо мені навіть.... сподобається? 
Моя тривожність та страх не покидали досить довго... На вулиці ставало все темніше, а моє серцебиття прискорилось! Та на мій подив, Артем не давав мені жодної можливості, щоб згадати про свій страх темряви... Розповідав багато історій, доречі досить цікавих, та напрочуд смішних жартів... Хммм...мушу визнати, з ним мені було дуже цікаво....не те, щоб з'явилась якась довіра, та Артем відкрився мені зовсім з іншої сторони... Він не був тим легковажним хлопцем, з яким я познайомилась спочатку... Звичайно, проникливі погляди не змінилися, та все ж таки..свої плюси додались... Гуляючи нічним містом, ми зовсім трохи забули про час... 
Дорогою до мого дому, ми натрапили на не дуже тверезу банду хлопців, які були старшими від нас десь на два роки... І ця здавалось би мала кількість років різниці, лякала... Лякала навіть більше, ніж темрява... Від мого переляку, я навіть не встигла зрозуміти, як опинилась у лапах якогось блондина... Від нього "пахло" алкоголем та цигарками, а блакитні очі, жадобою... Побачити це, було до біса страшно:( Адже я відчувала себе безпорадною жертвою у руках звіра... Нікому не побажаю такого відчути...
- Що кицю, пограємось?! Складеш компанію самотнім людям? - не запитував, а стверджував цей білобрисий... А щоб його, хоч би зуби почистив перед тим, як дихати перегаром на дівчину... Це...так огидно.. 
Та попри все, мої очі шукали сіроокого... Де він? Невже втік, залишивши на призволяще? Злякався, що його поб'ють, чи побіг за допомогою? Та щойно я згадала за Артема, як вже була врятована від бридких пазурів, саме завдяки йому... Решту банди також качалось по асфальту, стогнавши від болю, навіть мій загарбник витирав свій ніс від крові... Ого, я конкретно здивована .... точніше, мій шок у шоці... Навіть не знала, що Артем настільки сильний... Аж не віриться... Та поки я збирала свої думки до купи, як хлопець взяв мене за руку та потягнув за собою із словами:
- Нам краще бігти, поки не розпочався другий раунд...
От як йому вдається завжди бути таким веселим? Не знаю, чи він так само злякався як я, проте цей позитив дуже мотивує та дивує мене... 
Коли ми вже були далеко від цієї банди, майже біля мого дому я наважилась запитати:
- І як ти це зробив? Де навчився так битися? Вони ж такі амбали...
- Звичайні тренування, нічого більшого:) Хоча, я й сам цього не очікував, але я не міг так просто дивитись, як той придурок торкається тебе..- із нотками злості відповів мій рятівник... 
Мені хотілось заплакати, адже й справді, якби поруч не було Артема...все б могло закінчитися інакше... Без жодних вагань обіймаю свого героя, та просто дякую... Це єдине, що я можу нормально зробити.. Хлопець обнімає мене у відповідь та шепоче:
- Все добре:) 
Я відчуваю його гаряче дихання на своїй шкірі, та дивні відчуття всередині.... Мурашки йдуть по всьому тілу...О ні, ні, ні, це дуже погано... Відступаю на крок назад, та повертаюсь, щоб він не побачив, на мій подив, червоні щоки... А тоді запитую:
- А як ти тепер доберешся додому? Якщо знову їх зустрінеш? 
- То знову познайомлю їх із своїм кулаком..- з посмішкою відповідає він.
- О ні, не смій.. Я не хочу завтра у школі побачити тебе із розбитим носом... Зрозумів? - мій голос трохи тремтить, адже я і справді за нього хвилююсь..
- Якщо ти так переживаєш за мене, то я просто зобов'язаний прийти цілий та неушкоджений...- у тому ж самому дусі, говорить Артем, тільки цього разу я помітила у його очах запалений вогник? Чи це мені просто здалось? 
- Ось так! Завтра прийду і перевірю! Якщо побачу на твоєму обличчі, хоч маленьку подряпину, то начувайся! - серйозно промовляю я, приховуючи свою посмішку... Навіть не знаю, як це мені вдалось не засміятися, від свого серйозного тону:) 
- Слухаюсь принцесо! - із більшим запалом відповідає хлопець не приховуючи своєї, не побоюсь цього слова, гарної посмішки... Хах, принцеса?! Він у своєму репертуарі! 
Дивлюсь на сірі очі та розумію, що саме завдяки їм, я змогла цей вечір провести без жодної згадки про ...Пашу.. І це..це.. Чорт! Від мами купа пропущених дзвінків! Йомайо, що зараз буде? Потрібно швидко бігти додому, поки не пізно... 
- Вибач Тьом, я маю бігти, вже пізно, мама хвилюється...
- Так, звичайно.. До завтра...
- До завтра... І дякую тобі за сьогоднішній вечір... Все пройшло чудово! - кажу і справді щиро, та цілуючи хлопця в щоку, забігаю додому...
Стоп, що? Я поцілувала його у щоку? А щоб я крізь землю провалилася... Лізо, ти збожеволіла!!!