Глава 17

Нарешті пройшов ще один важкий тиждень! Напевно тільки завдяки Тоні та Артему, я змогла хоч трохи жити, а не існувати... Перерви ніколи не обходились без наших з Тонею пліток та спостережень, а уроки - без жартів Артема... До цього можна було навіть звикнути, якби не надмірні погляди Паші, що буквально зазирали в душу... Ну скільки можна було дивитись на мене з надією, якої більше немає? Чого він цим добивається? Гадає, що я розтану, і знову буду його... Хах, розчарую і себе, і його... Він мав знати на що йде, коли крутив роман із двома... Якщо гадав, що я пробачу, і буду далі терпіти його знущання, над моїми почуттями, то він глибоко помилявся! Так, я не можу збрехати, що не люблю його, адже забути все це, нестерпно важко і напевно взагалі неможливо... Тепер він має Юлю... І це все, на що він може розраховувати!!! 
   Вихідні... Прекрасне відчуття спокою, але й дивного передчуття ніби має щось статися... Але основне питання, що саме? Дивлюсь на своє відображення в дзеркалі, намагаючись зрозуміти, чому ж я так хвилююся? Щойно я погляну на себе, то одразу ж згадую його карі очі... От чорт! Навіть тут він не покидає мене... Пускаю скупу сльозинку, але одразу ж витираю її, адже чую голос мами, яка кличе на сніданок... Одягаю домашній одяг і поспішаю на кухню звідки доноситься божественний запах.... Млинці:) Як же я їх обожнюю... Під час сніданку, на мій телефон приходить повідомлення від Артема:
"Я ж казав, що так просто не здамся..Отож, готуйся... Пообіді завітаю до тебе.." 
Він ж просто жартує, правда? Та ні, точно жартує... На моєму обличчі з'являється неочікувана посмішка... Лізо, ти божевільна!!! На жаль чи на щастя посмішку не вдалось приховати від мами:
- Сонечко, чому така задоволена... Хлопець пише? 
Попали в саме яблучко... Правду кажуть, від мами нічого не приховаєш! Як би мені не були соромно, я відповідаю:
- Еммм...так...і я не знаю, як мені на це реагувати...
- І хто ж це? І що він міг такого написати? - докопується моя супутниця..
Вдих. Видих. Відповідь:
- Мій однокласник Артем... Він вже цілий тиждень наполягав на тому, що хоче погуляти зі мною... А я завжди відмовляла... Він пообіцяв, що так просто не здасться... І...не здається, сказав, що пообіді зайде за мною...
- Цей хлопець вже мені подобається. От і правильно... Останнім часом ти сама не своя, гадаю, що прогулянка піде тобі на користь... Тому навіть не смій йому відмовляти, бо сама тебе з дому вижену...- промовила мама... І відколи це вона у провокатори записалася? Ну не хочу я нікуди йти, чому я всім так заважаю? 
Довелось змиритись та чекати обіду... Еххх...і за що мені це все? Одягаю навушники, включаю пісню Злати Огневич "Як мені бути.." і пісдспівую майже кожну репліку...От справді, як мені бути? Як мені бути? Як? Не можу забути, тебе забути я:( 
   Ближче до обіду роблю легкий макіяж, одягаю звичайні джинси та йду у вітальню до мами, яка змірявши мене здивованим поглядом, промовила:
- І в цьому ти хочеш йти на побачення?
- Оо Боже, мамо, яке побачення? Я просто йду гуляти з однокласником, і це якщо він просто мене не розіграв..- обурюсь я з маминого обурення... Ну чесне слово, про яке побачення йде мова?  Я не хочу мати ніякі стосунки.... Одним уже довірилась... І що з цього вийшло? Замість того, щоб радіти життю, я замикаюсь у своїй кімнаті та просто плачу... Хіба це нормально? 
   Після короткої розмови, мама все ж змусила мене одягнути, за її словами, "нормальний" одяг... Еххх..за що мені це все? Беру своє плаття м'ятного кольору та просто чекаю... Хоча маю деякі сумніви щодо цієї прогулянки... Але хай там як, я повинна зачекати... Пройшла вже ціла година,а він так і не з'явився... Ну що ж, яке розчарування:) Щойно вирішила піднятись у свою кімнату, щоб зняти із себе, це м'ятне непорозуміння, але ж ні, у двері подзвонили... Серцебиття прискорилось. О ні, це дуже поганий знак... Із невеликим хвилюванням, відчиняю двері і бачу перед собою великий букет ромашок, за яким ховався Артем... Хммм...це досить мило... Але точно нічого більшого... 
- Компенсація за моє спізнення..- посміхаючись промовив хлопець, а я стояла ніби вкопана, вдихаючи чудовий аромат ромашок...(Напевно, це просто співпадіння....проте це мої улюблені квіти) 
- Оуу, цей... дякую:) То може зайдеш на чай? - питаю я, нарешті спустившись з небес на землю...
- Обов'язково, але іншим разом... А зараз у нас прогулянка..- швидко відповідає Артем, ні на мить не забуваючи показати свій задоволений вигляд... З його боку це трохи кумедно радіти звичайній прогулянці.. Хоча... Мені б так:( 
- Тоді зачекай хвилинку, покладу ромашки у вазу, щоб не зів'яли...- кажу я, поспішаючи у пошуках вази... Та на моє щастя дорогою надибую мамусю, віддаю букет і вона без слів все розуміє, бажаючи гарної прогулянки.. Еххх...не можу повірити, що я на це погодилась! 
Вийшовши на подвір'я, я побачила те, що геть не очікувала побачити - мотоцикл... Стоп, в Артема є мотоцикл? Йому ж тільки 16, звідки в нього можуть бути права? Чекай, чекай, чекай, він приїхав сюди на цьому? І тепер... О ні, ні, ні, і ще раз ні... Я не сяду на це, ніколи і нізащо... Я..я..я.. боюся швидкості та й взагалі всіх мотоциклів.. В один момент завмираю на місці, та промовляю:
- О ні, Артеме, на цьому я не поїду! 
- І чому це? - здивовано питає хлопець...
- Я..я..я..боюся..- відповідаю я, відчуваю, що мій голос охрип.. Дія страху... Коли я чогось боюсь, то мою мову відбирає і стає важко дихати, паніка заступає всі можливі межі... І це.. боляче...у глибині душі...
- Можливо варто спробувати? Гарантую, що я хороший водій, і заради тебе готовий їхати дуже повільно...- заглядаючи у мою душу, говорить Артем... Погляд переконливий, але не переконливіший за мій страх...
- Ні..- знову шепочу, відступаючи на крок назад...
- Ліз, я розумію, що тобі страшно, але потрібно бороти свої страхи... І я допоможу. Обіцяю:) Просто довірся..
Довіритись? Одного разу я довірилась, повірила, і що тепер? Ні, це ще гірше, ніж поїздка на цьому мотоциклі..
- Я не можу...- відповідаю, відчуваючи, що моє серце зжимає... Дивні, знайомі відчуття... :( 
- Лізо..- Артем підходить на крок ближче та бере мене за руку... Будь ласка, тільки не маніпулюй, не маніпулюй...я цього більше не витримаю... Я..я..я більше так не можу:( 
Помічаю, що він не збирається так просто відступати від свого, тому поки не пізно, я маю це припинити:
- Вибач, я не можу довіритись.. точніше, я не здатна... Я краще повернусь додому... Ще раз вибач.. 
- Ми можемо і пройтись...якщо ти боїшся, то ми просто прогуляємось і все... Ніяких мотоциклів! Тільки не йди...- у його словах звучала надія? Якщо так, то я б просто не могла відмовити і все знищити, адже знаю як це, коли маєш надію, а потім втрачаєш її.. проте її вже давно немає ... Але ні..ні..я не зроблю ще однієї помилки...не довірюсь.. нікому не довірюсь:( 
- Я не хочу..- мій голос тремтить, та попри все додаю - Тьом, будь ласка їдь.. - пускаю сльозу та забігаю додому... Хай там що, я зробила правильно. Так буде краще нам обом. Йому без мене, а мені взагалі без будь якого оточення...
Пообіцявши мамі, що все поясню завтра, замикаюсь у кімнаті та закриваючи рот рукою плачу... Біль. Знову ця біль... Паш, чому? Ти знищив мою довіру... І тепер я не здатна нікому довіряти... Я боюсь, сильно боюсь помилитись... Я не хочу, ще більшої болі..