Глава 16

Навіть уявити було важко, наскільки боляче приховувати все те, що коїться всередині тебе... Часто переглядати тік ток, який ніби розуміє тебе з пів слова, адже майже кожне відео схоже з твоєю ситуації... Хах, яка іронія долі.. Тепер чиню так само, як і ті, кому розбивали серця :( Всю ніч захлинаюсь сльозами, тим часом як моє серце перетворюється на тисячі маленьких шматочків, які неможливо зібрати... Ховаю обличчя в подушку, ховаючи з ним весь крик, що рветься на волю... А зранку йду до школи, як в нічому не бувало... Посміхаюсь усім і кожному, часто відчуваю своє прискорене серцебиття, коли ВІН опиняється поруч... Щодо моїх почуттів, реакція не змінна :( Сміюсь з усіх жартів, настільки голосно, наскільки це можливо, головне - на заплакати... Намагаюсь приховувати все у собі.. Я не можу знову помилитись, не можу показати себе слабкою, я просто не можу...І здається, все чудово, якби не було так плачебно:( 
     Ось так промайнув цілий місяць... Однокласники кажуть, що цей час пройшов так непомітно та швидко, але для мене нестерпно довго... Щодо мого спілкування з Юлею - я припинила його, того ж дня... А навіщо щось продовжувати? Навіщо щось пробачити? У школярику сиджу сама, дивлюсь у вікно, одягаю навушники і знову потрапляю у світ своїх ілюзій... Йду коридором, літаю у своїх думках і навіть не помічаю, як на когось наштовхуюсь... Ооуу, давненько я так не робила:) Звичайно, майже як і завжди, людиною з якою я здибаюсь є  Артем... Сіроокий знову розглядає з ніг до голови, але цього разу якось не так... здається з більшою цікавістю та загадковістю, навіть не побоюсь цього слова, щирістю... Хоча...кого я обманюю? Хто захоче дивитись на мене із щирістю? Хто? Повернувши себе в гірку реальність, моя посмішка перетворилась на монотонний вираз обличчя... Ну загалом ...такий як і завжди:( 
- Хей, Лізо, все добре? Невже я встиг зробити щось не так? - з якоюсь ніби тривожністю, запитав мій опонент..
Все погано! Дуже, дуже погано! А що тут доброго? Я вже цілий місяць не можу викинути Пашу з думок, він повністю заволодів моїм розумом.. І якщо колись це були неймовірні відчуття, як тепер - гірше будь якої отрути:( 
- Та ні, все ок! - намагаючись видавити із себе посмішку, відповідаю я... І вже хочу піти геть, як його рука зупиняє мене, а голос говорить:
- Еммм...Ліз, знає що!? Давай на вихідних підем гуляти..?! 
Не розумію, це питання? Чи він стверджує, що ми точно підемо гуляти? Але...але...я не хочу і не можу...Не хочу нікого бачити і чути...
- Ні .. В мене зовсім інші плани...- холодно відповідаю я, в той час, як серце змушує мене погодитись... О ні дорогеньке, один раз ти вже підвело мене, я довіряла тобі... І що з цього вийшло? Більше ніколи не буду слухати своє серце, бо здається воно в мене барахлить :( 
- Які? Сидіти вдома? Лізо, ну будь ласка, буде весело...- благальним поглядом подивився на мене Артем...
- Я не хочу нікого бачити ...- знову, холодно заперечую, навіть не зважаючи на те, що буквально з кожним словом, мурашки йдуть по шкірі... 
- Нікого і не буде... Тільки ти і я...-  не відступаючи від свого, промовив хлопець... Хах, ти і я? Занадто багатообіцяючі слова... Ні. Ні. І ще раз ні... Я не хочу нікуди йти, не хочу гуляти, хочу просто побути одна...
- Краще не треба...- також не відступаю від свого...
- Ти така вперта... - посмішка не сходить з його обличчя...але я чую нотки обурення у його словах... Ооо, і що ж буде далі? Образиться на мене? Та ні, аж ніяк... Його тон одразу ж м'якшає, а посмішка стає хитрішою.. Отце мені, взагалі не подобається, що вже він задумав? 
- Гаразд, але я так просто не здамся..
Ага, по мрій собі... Ну хіба так важко сприйняти мою відмову за факт? Чого він добивається? Звичайно, це дуже мило з його боку, але... мені зараз не до цього:( 
- Удачі - нарешті посміхаюсь і я.. але просто із ввічливості ну або із цікавості.... Ну справді? Він не здасться! І що з того? 
Прямую до класу, і знову повертаюсь у свої думки... Дивно, біля Артема, на секунду я змогла забути про Пашу... Хах, якби так було завжди:(  Відчиняю двері, і бачу, зовсім не дивну для себе картину... Юля з Пашою - разом... І чому я не здивована? Проходжу повз солодку парочку, стримуючи бурю всередині себе... Юля ще навіть сміє посміхатись мені..?! Як же ж я їх ненавиджу!!! Але от навіть попри цю ненависть, моє серце б'ється із скаженою швидкістю, щойно я помічаю на собі погляд хлопця, який нічого не означає, та все ж був для мене дорогим :( Поспішаю до Тоні, не хочу ні на мить довше, залишатись біля НИХ.... Просто не можу:( Настрій різко погіршується, і це необходиться без пильного нагляду моєї найкращої подруги:
- Лізко, може вже досить страждати за цим придурком? Він навіть мізинчика твого не вартий... Тобі потрібно розвіятись, погуляти:) 
- Ви що сьогодні зговорились усі? То Артем запрошує на прогулянку, тепер ти... Ну я не хочу, просто залишіть мене одну і все...- з усією серйозністю промовляю я, хоча куди там серйозність для Тоні? Вона всеодно від свого просто так не відступить...
- Ооо, молодець Артем! Правильно! Треба ж тебе якось в реальність повертати! Ти зрозумій, ну не можу я спокійно жити, коли моя подруга страждає... Будь ласка Лізочко, ну піди, хоч заради мене...- благальним поглядом просить вона, на який я дуже рідко можу відмовити... Ну от як? Як не погодитись з цими милими оченятами? Та й Тоню я дуже люблю, і вона не порадить нічого поганого... Та все ж, моя думка не змінна - я не хочу.
- Я подумаю, але нічого не обіцяю..- після багатьох вмовлянь промовляю я... Віл чого подруга аж світиться від радості.... Тільки от мій настрій не змінився - все монотонно:( 
      Через кілька хвилин, до класу заходить Оксана Кирилівна, одразу ж промовляючи: 
- Так, 10 клас, ваша поведінка просто вражає мене..(сарказм..) Вчителі ставлять на вас скарги... І як мені це зрозуміти? Хлопці, ви можете хоч інколи не зривати урок? Дівчата, а ви? Обов'язково обговорювати своє особисте життя на уроках? Мені соромно за вас учні...
Ну так, з цим не посперечаєшся... Ми любимо потеревенити, але щоб настільки.... Нас з кимось переплутали і це точно... Звичайно, хлопці і справді затрати кілька разів уроки, але ж це не привід одразу ж скаржитись на нас керівничці? У цих вчителів взагалі совість є? Аа? 
- Але нічого, все зміниться..- більш жваво продовжувала Кирилівна...-  Отже всі дружно стати і пересідаємо... Тепер не буде вільних забаганок, сідаєте хлопець - дівчина, і це без обговорень... 
Ну блін, вона серйозно? Як так можна? Я не хочу покидати Тоню... Як я буду без неї на уроках? Це ж не справедливо! Та це був тільки початок... Дівчата, як і самі хлопці були не задоволені, але сперечатись не могли, щоб не зробити ще гірше... Ооо, Юльку з Пашею розділили! Яка жалість:) Як це вони виживуть одне без одного? Навіть уявити важко... Та попереду було найгірше, адже мене посадили з Пашею... Хоч плач, хоч ридай, нічого не допоможе... І що мені тепер робити? Я..я..я..не зможу спокійно біля нього сидіти... Що ж це за карма така? Доля вирішила наді мною познущатися, чи як? Не задоволеною сідаю поруч з Пашею, навіть не дивлячись йому в очі... Скажете чому? А не можу, не можу без сліз дивитись на його карі очі, які завжди зводили мене з розуму, а тепер спричиняють біль:( Боковим зором помічаю, як він посміхається... Тішиться ірод, що буде спричиняти мені біль? Ага, не дочекається! Тим часом, Юля опиняється позаду нас та сидить біля Артема... О це так поворот! Вони ж вб'ють одне одного! Окей, я вже розумію, навіть я зможу довше терпіти Пашу, ніж ці двоє будуть сидіти разом! Почнеться справжнім апокаліпсис... Хоча... Солодка парочка вже не так і далеко один від одного, ніщо не заважатиме їм спілкуватись, і це мені тільки на руку... Я не хочу мати нічого спільного, окрім цієї парти звичайно, з Павлом! На жаль моя люба Тоня сидить дуже далеко, навіть малою реплікою не перекинешся! Чому ж мені так не щастить? Поруч з подругою поселяється Антон - наш однокласник... Симпатяга із зеленими очима, чудовим почуттям гумору, хорошим апетитом та невеликим зростом... Що ж цікаво, цікаво! Антоніна і Антон:) Надіюсь, що моїй дорогенькій буде з ним цікаво... Ось мені не так пощастило:( І з ким тепер я маю говорити? Ну не ж сидіти цілими днями мовчки?! Це ж так нудно! Мої думки перериває Артем, частково вирішуючи цю проблему... Не зважаючи на те, що він сидить ззаду мене, йому вдалось нахилитись до мого вуха та прошепотіти:
- Що ж принцесо, здається нам не дуже пощастило?!! Не знаю як ти, але я із своєю сусідкою, тільки за один день, дахом поїду..
- Тьом, не мели дурниць! - відповідаю я, ледь стримуючи посмішку... І аж тоді усвідомлюю, що зовсім на так як хотіла, я зовсім по іншому звернулась до Артема...От чорт! 
- Можна тебе дещо попросити? - одразу після мого фіаско, запитує хлопець, від чого його обличчя сяє яскравою посмішкою..
- Угу - тихо відповідаю я..
- Можеш кликати мене так завжди... А я навзамін, буду піднімати тобі настрій від цих зануд...
Хммм... Дуже дивна пропозиція! Але чому би й ні? Із солодкою парочкою я б і так не змогла нормально говорити, а так він мій порятунок, щоб я повністю, не зійшла з глузду... Ну і йому не дала:) 
- Хах.. окей! Арт... Тьомо:) - кажу я, помічаючи, що майже весь цей час на нас дивився Паша, і щойно я поглянула на нього, як він одразу ж відвернув погляд до своєї супутниці... І дивись, хай хоч очі повипадають! 
- Ну добре принцесо, повертайся, а то Кирилівна з'їсть нас обох... Але засумувати не встигнеш, це я гарантую! - підморгнувши мені промовив Артем... (Ну хоч у думках я зможу не називати його Тьомою..) 
Роблю так, як і каже мій опонент... Просто не хочеться мати справу з керівничкою, з вигляду вона звичайно добра і мила, але от всередині, ще й та змія... Хоча, не можу у це повірити, але він і справді не давав сумувати мені всі, геть усі уроки... Завжди щось придумував, жартував.... Завдяки йому, я навіть змогла трохи відволіктись від думок про Пашу, хоча він часто пропалював мене поглядами, дарував дивні посмішки, на які я ні разу не відповідала... Хоча якщо чесно, дуже хотілось посміхнутись у відповідь, знову зазирнути в його очі та відшукати хоч крихту любові... Але ...на що я дурненька сподіваюсь? На почуття, яких ніколи не було? Бажання тільки одне - вбити всю наївність, що залишилась у мені та не дає спокійно жити, а тільки плекає марну надію на те, що не все втрачено:( Але це не так! Втрачено все!